Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Михайлина Коцюбинська про Стусові щоденнники

Михайлина Коцюбинська (18 грудня 1931, Вінниця – 7 січня 2011, Київ) – українська літературознавець, одна з найпомітніших діячок руху шістдесятників. Племінниця Михайла Коцюбинського, дочка його молодшого брата Хоми. Під керівництвом академіка О.Білецького захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» у Київському університеті. Учасниця протесту після перегляду фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». За це поплатилася кар’єрою, її постійно викликають на допити, зокрема у справі Василя Стуса, якому вона дає високу характеристику. Про все це вона пише: «В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі».

За незалежної України Михайлина Хомівна стала авторкою статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича, займалася публікацією невідомих листів і творів митців ХХ століття. Редакторка шеститомного видання творів Василя Стуса і матеріалів про нього. Про Михайлину Коцюбинську Елеонора Соловей сказала: «Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культури, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою державою — то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися».




Михайлина Коцюбинська, «За скупим рядком Стусових щоденників»

Як образно висловився Євген Сверстюк, слово Василя Стуса доходить до нас поступово, як світло далекої зірки. Знаю це по собі. По-справжньому усвідомлювати потугу й красу цього слова я почала, власне, десь уже після Стусової смерті, зводячи докупи розрізнені враження від віршів Василя, чутих в авторському виконанні, читаних у його листах і самвидавних списках, і готуючи до друку його спадщину. Спочатку побачила світ маленька збірочка "Дорога болю" (1990), дорогá як перше видання поета на рідній землі, далі – щасливі роки праці над багатотомовим виданням його творів. Я тримала в руках юнацькі, а то й напівдитячі зошити й записники, помережані ще непевним почерком, і трепетно відбирала з віршованих спроб те, що гідне друку, залишаючи явно незріле, минуще, слабке, чого "дорослий" митець не хотів би виносити на світ Божий. Те, в чому відчувалося зерно, з якого проростало й міцніло Стусове поетичне слово, чувся тембр його голосу – хай іще з юнацькими "мутаціями", а втім пізнáваний. У заголовок своєї статті про Стусові юнацькі поетичні спроби (див. "Мої обрії". – К., 2004. – Т. 2) винесла початок одного з ранніх віршів – "Світ міниться, і проростає слово".

Згодом поринула у його епістолярну творчість. А це світ багатовимірний, інтелектуально насичений, емоційно багатий – жила ним увесь час, поки готувала листи до друку, та й сьогодні частенько навідуюся в той світ, щоб зачерпнути сили духу, розкутої думки, культури чуття. До речі, останній лист Стуса до мене, розчинившись у тексті листа до дружини (1.06.1981), дійшов до мене також як світ далекої зірки вже після його смерті, зворушивши мене до глибини душі, а його афористичне побажання-заповіт "згармоніюй якось набуване і віддаване – прекрасна, як на мене, гімнастика духу..." стало моїм кредо в усіх дальших спробах творчого самовиявлення.

Після завершення багатотомового видання творів Стуса виявлено чимало нового матеріалу, що, сподіваюся, невдовзі знайде собі місце у новому, доповненому, виданні. І серед цього матеріалу для мене чи не найцінніше – Стусові щоденникові записи, вперше опубліковані Дмитром Стусом у його книзі "Василь Стус: життя як творчість" (К., 2004)*. Це скупі, нерегулярні, спорадичні записи 1963–1971 років, надзвичайно важливі для розуміння його потенцій, його задумів, його екзистенційного вибору.

*Усі цитати наведено за цим виданням, із зазначенням сторінки.

За скупим щоденниковим рядком оживають реалії 60-х, перші кроки входження у "ренесансну" атмосферу столичного вільнодумного українства.

Набуття – і спроби осмислення різних життєвих і житейських досвідів, комунікативних стереотипів (так, згадує, що пробує віднайти смак у танцях, аналізує своє ставлення до жінок – "перебіг спільних токів", "те, що називають на грубуватій мові присутністю жінки" (119).

Пунктиром накреслено культурні будні у новому для Василя середовищі. Нові люди, орієнтири й пріоритети, зустрічі й дискусії. Коло читання (Ейнштейн, "Конструкція мозку" У. Росс Ешбі, Рібо, Потебня, "Муки творчості" Горнфельда тощо), активне переосмислення прочитаного і, здавалося б, добре знаного.

У щоденне спілкування входять нові персонажі (щодо цього для Стуса багато важив, зокрема, семінар творчої молоді в Одеському будинку творчості). Микола Вінграновський – грали в шахи, розмовляли, читав вірші. "16.5.1963. Вчора бачив Леся Танюка – чорнявий, маленький, засмаглий хлопчина. Він пише сухувато-колючі вірші, прочитав цікавий вірш Драча про крила, які дядько завжди стинає" (143). А от дещо пізніша надзвичайно тонка й психологічно точна моментальна характеристика Євгена Концевича: "19.3.1971. ... Будучи у відрядженні, заходив до Євгена Концевича. Він налякав мене своєю усмішкою і своїм ніде ніяк не закоріненим оптимізмом; чиста, звільнена од плоті духовність – чистий дух очей. Що його життя? Спогади, читання, вікно, тюрма, що не відчувається як така і добре, що не відчувається, тому що інакше – дертися на вертикальну стіну. Одна з його більших утіх – згадування голубів, яких у нього методично крадуть. Він уміє розповідати про них – і відчуває по них небо, простір, волю" (229).

Усе тут впізнáване: спільні для нашого кола адреси й зацікавлення, орієнтири й напрями думання. Відвідує Дмитра Горбачова у його добре всім нам знайомій кімнатці у фондах Музею українського мистецтва. Відкриття незнаного, ретельно приховуваного мистецького досвіду: Анатоль Петрицький, Бойчук і бойчукісти, Пальмов, Богомазов.

23.10.1964. "Чудові речі Пальмова-Рибалка, композиції інші з недоробленими планами. Тони розкладені. Богомазов – бог! Його "Пильщики" – то незрівнянна штука; така ж – портрет дружини. Кубізм, тут відбитий. Гарні мотиви Кавказу і кішка. Гарна тюрма з похмуро-синьо-сизим розгніваним небом. Біла пляма – сова. Бачив порізаний холст (портрет Пастушенко?) одного з бойчукістів – Цедляра" (178).

Формується, міцніє свій, сучасний, принципово не хуторянський погляд на національне мистецтво, його сенс і шляхи розвитку. І тут можна погодитися з міркуваннями Д. Стуса: "культурники" ніби відокремлювалися від "політиків", які, усвідомлюючи резонансність культурного шістдесятництва, усе активніше починали використовувати їх з політичною метою, часто спрощуючи культурні проблеми до політичного рівня чи підганяючи їх під прагматику власних устремлінь" (178).

Велике значення мали зустрічі й розмови з Антоненком-Давидовичем. Василь екзистенційно освоює нові для нього, з перших уст відомості про знані тільки в офіціозному тлумаченні постаті (Кримський, Єфремов, Старицька-Черняхівська та ін.). Тему СВУ вперше в реальному контексті осмислено Стусом (як і всіма нами) також з уст Антоненка-Давидовича: "Цікаво б попитати у Ганцова (тоді ще можна було "попитати", Ганцов зацілів і жив у Чернігові. – М. К.) чи Б. Матушевського (часто бував в Антоненка-Давидовича. – М. К.) (230).

За кожним рядком скупого пунктиру Стусових щоденникових записів відчуваєш знайомий, хай іще не до кінця сформований, у процесі становлення, образ, характерні інтонації, тембр голосу, свою питому "тему" – хай у зародку, згорнуто. От хоча б чутливість до фальшу, відраза до кон’юнктури – "Запуск Ніколаєва і Поповича. Фурор і галас, обдирання деякого національного чуття у останнього моїми земляками. Це хворобливо, некрасиво, чути агонією..." (124).

Накреслюється іще одна константа Стусового світовідчування – офірність як модель людської поведінки, як спосіб самоутвердження (у поезії: "Як ти прямо згоряв!..", "зігріває нас лише вогонь від самоспалення"), очищення стражданням в ім’я мети, "вивищення", використовуючи його улюблену формулу, за допомогою страждання. Те, що афористично висловлено у "За читанням Ясунарі Кавабати":

Як постав ув очах моїх край,
наче перст осіянний.
Каже: сина бери, карай,
Він для мене коханий.

Запис 7.9.1962: "Часто думаю: люди, як ви вимізерніли! Для вас байдуже: чи шторм, чи тиша в морі, чи щастя зноситься на білохмар’ї пін, чи все поглине якась нашорошена на вітрі гриваста хвиля? Людина освячується і кращає тільки в стражданні. Це єдині ліки, єдиний спосіб людського зростання" (125).

У річищі Стусового самоосмислення й самовиборювання характерні зафіксовані у щоденникових записах рефлексії на тему Розуму і Долі, що зринають у поетичних творах і виразно викристалізовуються у його епістолярній "класиці" як своєрідний пріоритет Долі над Розумом:

"Доля для Великої Радості та для Великого Смутку, Розум – для буднів, для ніриба-нім’ясо. Доля – стратег, серце – її васал, розум – лише тактик" (з листа до дружини 30.11.1978).

Зі щоденникових нотаток 1971-го: "надміру розумової еволюції планета вже не витримує. Розум – як новітня чума, моровиця, найвдаліший спосіб людського самознищення, іманентний її (людини. – М. К.) антипод і ворог?” (229), "людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина – вище!” (137).

На черзі дня – активне вироблення власної моделі екзистенційного самовизначення: "можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе" (137), "настає пора не пізнання, а відчування пізнаного (підкр. моє. – М. К.), визначення його відношення до своєї екзистенції” (229). Серед екзистенційних орієнтирів і важелів – потреба усамітнення, це усвідомлюється як "гігієна духу", інструмент самозбагачення. "Усамітнитися до 1963 р. Досягти або постати увесь як є і віддатись загибелі. Це дурне – ця дилема, але повинно ж щось насталювати мене – навіть своєю грубо-софістською силою" (126).

Мовби суперечність: з одного боку, "прогресуюче усамітнення" (126), з другого – "роздарування себе" (137).

"8.12.1970. Великою потребою є повернення комунікабельності митців, старанно поодинених у теперішньому світі. Як це митець – художник, скажімо, не може винести людям своїх творів? Вони не бачать ширшими очима своїх полотен, музиканти – не чують своїх творів, літератори – не читають своїх. Це самотність довжиною в життя" (228).

Як засвідчено у програмовій статті Стуса "Зникоме розцвітання" про Свідзинського, він цінував над усе "внутрішню самодостатність" поета, вірші, "сповнені самих себе". Та з часом розуміння поезії як "самособоюнаповнення" поглибилося, про що свідчить Стусова стаття про Симоненка, написана незадовго до арешту. "Є часи, – розмірковував Стус, – коли людина мусить відмовитися від власного "я", щоб вивільнену енергію офірувати для загалу. Є й інші часи, коли – в інтересах загалу – треба всіляко нагадувати й захищати своє природне право бути самим собою [...] Справді, жертвування самим собою може бути тільки часовим". Підкреслює, що для "етичної гігієни" поета потрібні години "тиші, коли особистість самовідроджується. "І тільки вже цілком реставрований, коли ти повністю повернений самому собі, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною масою зв’язки з оточенням". Переконаний, що торкатися суспільно значущих проблем поет повинен тільки "з позицій добре чутого власного "я" ("Сучасність". – 1995. – № 1. – С. 144–145). І саме це дало Симоненкові змогу вберегтися від велемовної риторики, залишитися в царині поезії. Надзвичайно суттєве для української поетичної ситуації спостереження!

Якщо можна погодитися з міркуваннями Дмитра Стуса про те, що "культурник" з широкими, принципово нехуторянськими, "немалоросійськими" обріями й підходами у Стусові, без сумніву, переважав над "політиком", то, безперечно, відбувався (і щоденник свідчить про це) й зустрічний процес – "політика" дедалі настійніше вторгається у світ поета з його безперечними мистецькими домінантами. Починаються реальні Стусові політичні університети, спровоковані й спонукувані репресивним розгулом режиму, знайомством з відповідною літературою, що раніше була для нього за сімома замками, навалою самвидавної інформації, спілкуванням з конкретними носіями ідей українського Руху Опору. Так, на семінарі в Одесі 1963-го року довідався "про львівських юристів, розстріляних у минулому році – вони прагли сепаратизму" (145; йдеться про групу, очолювану Л. Лук’яненком та І. Кандибою – саме в цей час І. Світличний оприлюднив матеріали цієї справи. – М. К.).

Відбувається активне переосмислення, нове відкриття хрестоматійних постатей, вироблення своєї свідомої системи цінностей рідної культури. До таких постатей належить передусім Довженко: "8.8.1962. Автора голос звучить на таких високих регістрах, що диву даєшся – як це у нас (підкр. автора. – М. К.) може бути. […] Людина, що рвалася зі свого часу і, крім іншого, навіть своїм поривом відбила цей час" (123). Це відкриття Довженка вписується в систему нових осмислень, характерних для шістдесятницького середовища (можна згадати своєрідний довженківський "семінар" в хаті Романа Корогодського, опубліковані вже в наш час Стусові роздуми про щоденник Довженка).

Дедалі глибше замислюється над сучасним станом літератури – трагедії сервілізму, причини й наслідки, провини й жертви… У роздумах над "обчикриженим народом Тичиною" ("десь знайшли межу – і зрізали. Це – для нас. Решта – ні", 144) вбачаються перші паростки задуму Стусового "феномену доби". Чутливий і до інших проявів цього "феномену". Табу на формальні експерименти ("отерпла форма", "експерименти форми – це гріх, який карається на горло", 144). Проблеми етики митця, його опірності зовнішньому тискові (захоплюється Ахматовою: "дивувався її високому нагірньому стражданню, успокоєності", 227). Доля українських поетів – як старшого покоління (Рильський), так і своїх ровесників (Драч), змушених пристосовуватися до ідеологічного диктату і спустошливих табу. "Трагедія Вороньків – це не жарт, це слуги епохи, вина – не їх, вина – епохи. Вона їх вирвала – від хліба, від металу, від вугілля – це робота "по совместительству" (прикметна, до речі, принагідна репліка про Блока: "12" Блока – це талановитий жарт. Не більше. Досягнення? Смішно. Але це блоківський жарт естета", 144).

"30.11.1970. Варто було б написати книгу про теперішню поезію. Так, поети безчасні або поети без сучасности. Показати комплекс утрачености – землі, життя, подоби людської. Сновиди вакууму. Сліпці-провидці. Утрата вертикального й горизонтального екзистенціального ряду. Виходи звідси – в божевілля, анархію, мізантропізм і т. ін." І – афористична формула: "Це наші потворства, долюдський період України" (227–228). Ці чіткі формули-рефлексії проектуються на відомі пізніші Стусові різкі й зболені, без евфемізмів, характеристики сучасного стану української літератури у його епістолярній класиці.

Одна з провідних тем щоденникових записів – самоаналіз, спроби самооцінки, осмислення свого творчого потенціалу. Жорстко самокритичний, але й переконаний, що "нам своє робити"… "8.8.1962. Ширше версифікую вільно, розкутий од рим, а інколи й ритму. Успіхів дуже мало. Успіхи – попереду" (123). Мовби намагається виробити погляд на себе й на своє покоління збоку – зокрема оцінити притаманне молодості "хуліганство" в пошуках форми, нового способу поетичного вислову: "10.3.1963. Видно, що під старою кожурою починає бродити весняний сік, якому дано буде ще до кінця століття проколоти цю кожуру і пустити нові парості (може, нову кожуру?)" (137).

Свідомо аналізує свої поетичні уподобання, боячись сотворити собі кумира – ні як людині, ні як поетові, остерігається диктату чужої волі – якою б вона не була принадною і потужною (добре відомі його висловлювання щодо опірності гіпнозові авторитету – чи то Пастернака, чи то Рільке). "15.5.1963. "Ще питання міри настроїв-впливів: може, я "перечитався" Пастернака? Може, він мені зашкодив, я йшов до нього в хату, а забув, що десь зачиняться двері і вихід назад буде або забрудненим, або взагалі неможливим?" (143).

Тут же поміж рядків і задуми-накреслення дальших творчих орієнтирів – як суто "технологічні", конструктивно-формальні, так і тематично-стильові і, я б сказала, ідеологічні:

"29.12.1970. Може бути уточнений варіант "Веселого цвинтаря" – побагачений сюрреалістськими ситуаціями. От як старий колгоспник-пенсіонер, що на порожньому дворищі пас прив’язану за ногу чорну курку. Це елементи відграненого існування – скажімо, шмаття, що висить на жердці – кури, машини, сваряться сусіди etc. (Усе це виразно проектується на Стусову останню, табірну, "відчайдушно прозову", за авторською характеристикою, збірку "Птах душі", наскільки можна судити зі скупих уривчастих прикладів і вражень, що дійшли до нас. – М. К.). Це – перше. Друге: підлягає великому осмисленню тема України, яка – в разі серйозного її розв’язання – може бути метою всього життя" (228). Як бачимо, ці плани-задуми послідовно реалізовувалися зрілим Стусом, автором "Палімпсестів" і "Птаха душі", збірки-фантому, якій не судилося вийти з-за ґрат*, яка очевидно, явила б нам нового Стуса, іще ближчого сьогоднішньому дневі поезії.

*"Я бачив його (В. Стуса. – М. К.) зошит у блакитній обкладинці, зроблений з декількох учнівських. У Василевих листах він названий "Птах душі". Той "Птах" звідти не вилетів. Я єдиний, хто читав ті вірші..." – В. Овсієнко. Світло людей. – К.; Харків, 2005. – Т. 1. – С. 89.

У щоденникових текстах Стуса безпомилково відчуваєш Поета – тонкі образні спостереження, загострене художнє бачення й узагальнення, уміння знайти те, неповторне слово. Ось кілька таких поетичних вкраплень у текст ранніх щоденникових записів.

"Очі, немов росинки, затуманені світлом, зволожені криком сонця (воно гряде!), вбирають вологу і переповнюються світлом, мов очі – сльозою. Вони бубнявіють на сонці, проростають райдугою? (підкр. автора. – М. К.), росинка – око землі – вбирає добрим райдужним оком день" (142–143).

"... пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски – зойки...") (118).

"... варто відзначити важкий морський обрій, нема в ньому ажурності степового обрію" (123).

Між пунктирними першими записами (починаючи з квітня 1962-го) і нотатками 1970–71-го – велика дистанція. Думка поглиблюється, стає багатовимірнішою, більш "неочікуваною", за нею стоїть життєвий і книжний досвід, інтелектуальна праця, випробування волі, екзистенційний вибір. Звідси – відточеність слова – зменшується орнаментальність, оголюється смисл. Ваговитість тем для роздумів. Не площинність, а стереоскопічність бачення. Уміння зважити свої можливості і зазирнути в завтра.

Усе це прочитується за небагатослівним рядком Стусових щоденників. Полюбляємо повторювати сформульовану Гете пораду: щоб зрозуміти поета, слід побувати в його ріднім краї. Додам від себе: і погортати його щоденники й листи. Це дає відчуття коріння і перспективу.

Січень 2006