Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

В. Стус: «Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України…»

«Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь?»

У одному з фрагментів книжки «Життя як творчість» Дмитро Стус розповідає про викладання батьком у Горлівській школі, інцидент з львівськими учителями у їдальні через українську мову, ставлення до українства на Сході, а також подає лист до А. Малишка, спровокований цією проблемою – Україна і Донбас.





Останніми числами 1962-го до Горлівки саме прибула група випускників Львівського університету. Молоді романтики-випускники сподівалися «будити національний дух» російськомовного Донбасу. Поміж них був і викладач української мови та літератури Василь Шиманський, що отримав направлення до тієї ж російськомовної школи, у якій працював Василь Стус.

Знайомство вийшло приємним, і за якийсь час молоді викладачі почали разом обідати, спілкуватися вечорами.

8 грудня, відбувши уроки, Василі подалися до місцевої робітничої їдальні. Того дня на шахті, що знаходилася поруч зі школою №23, саме виплачували аванс. А кожен аванс у шахтарському містечку означає добру пиятику, що, зрештою, властиво всім робітничим передмістям.

Про щось перемовляючись між собою, Василі стали до черги, що самопливом привела їх до бійниці-віконечка, де замовляли страви. Василь Шиманський, який стояв першим, попросив:

‒ Дайте мені, будь-ласка, на перше — борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот.

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала якогось підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрости й належність до великого гурту, від якого всією їдальнею розходилися винні випари.

‒ Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь? Шо ти лєпєшь: «дайте на перше», «дайте на друге»... Ти шо, сука, по-чєловєчєскі ґаваріть не умєєшь? — розпалювався він, відчуваючи мовчазну підтримку з боку товаришів.

Жінка, яка подавала страви, спробувала звичним для шахтарського вуха суржиком розрадити ситуацію:

‒ Как вам нє встидно. Ето же учітеля нашей школи!

Але саморозпалювання вже сягнуло межі, а під'южування друзів провокувало до ще більшої нахабности:

‒ А мне плевать, шо ані учітєля. Нє убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сейчас добйом.

Подальше розгортання ситуації Василь Шиманський запам'ятав так:

«Василь Стус розвертається (я не встиг поставити підніс з обідом) хапає того плюгавця і піднімає вверх (я казав, що Стус ніколи не кричав, він і зараз не крикнув), а лише з гнівом вимовив голосно:

‒ Замовчи негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні!

Підбігли з черги більш помірковані шахтарі, втихомирили розпочату бійку, і ми пішли їсти свій обід»*.

*Зі спогадів В. Шиманського // Зберігаються в архіві Василя Стуса.

Банальна ситуація, із котрою україномовним Донецька, Харкова, Горлівки та багатьох інших міст східної України не раз доводилося зіштовхуватися, коли вони не розмінювали себе на зчовганий суржик чи російську. І це таки викликало роздратування, адже «українська» — правильна й навіть дещо спрощена, бо вишукану справді можуть не зрозуміти — була знаком неподібности, підкресленим протиставленням себе загальній масі, основним правилом якої було «не виділятися».

Цього разу Василя «дістало» по-справжньому. Сповнений люті, роздратування й безсилости що-будь змінити, він розрізав простір своєї невеличкої кімнати, безнадійно намагаючись віднайти спокій:

Ти що казав? Зараза — що казав?
Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.
Ти обіцяв — навіки зав'язав
Біль-білий день, що й світу вже не видко?
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи — в болота сибірські,
Людські кістки — на добриво візьмеш?
Ти що казав — ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?
Я ворог — так. На полум'ї тортур
Мене огнем осяло зненавиди.
Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,
Я — ворог твій — тобі мурую мур
Імперії. Стараюсь до пропасниці,
Закручений, як равлик, в ревматизм,
Точу пісок, вишукую, як трясці,
Для тебе золота. На твій не комунізм*.

*Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 110.

Виливши найгостріші неґації на папір, Василь сяк-так спромігся опанувати себе: папір і цього разу допоміг звільнитися від надміру дражливих емоцій, ніби ввібравши відчай і принижену національну гордість, яка спопеляла єство. Звільнившись від ситуативної конкретики ситуації, поет пізніше так і не повернувся до цього тексту, аж поки 1972-го його не розкопали в чернетках люди з КДБ. Проте спокою Василь не знаходив. Надто багато більших і менших конфліктів уже накопичилося, надто все це боліло, надто прикро було бачити, як зі всім цим миряться вчорашні друзі, примушені приладжувати себе під диктат агресивного люмпена, що дедалі більше відчував вседозволеність, особливо — щодо української мови та культури.

Цього разу Василя що називається понесло. І він не заспокоївся, поки не відіслав листа Андрієві Малишку:

«Дорогий Андрію Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь-ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужости і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це —утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а „хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовости, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не „перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і „громадяни"*, і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

* «Громадяни» — мова про громади, осередки української інтелігенції, що в другій половині XIX століття, користуючись ліберальністю уряду Російської імперії, займалися національно-культурною роботою. Перша «Громада» виникла в Петербурге прикінцем 1850-х. Поміж її членів були М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. За фінансової підтримки поміщиків-українофілів було засновано журнал «Основа», що 1861—1862 роками друкував твори українських письменників.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження... Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже... нас — за 40 мільйонів...

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство —хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись»*.

* Василь Стус. Твори. T. 4. — С. 370—373.

* Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 37.


Відгомоном ситуації став цикл публіцистичних творів, у яких гостро ставиться проблема «нищення національних традицій» і є чітке усвідомлення: коли хочеш зарадити цій біді — мусиш розраховувати лише на себе:

Рідній не треба крові
В бою прокурених слів,
Рідній не треба мові
Звитяжних тонів.
Є в нас свої кордони —
Межі імперії,
Значи затихаючі тони
Вкраїнських прерій.
Дивись не назад, а далі,
Не навкруги, а вперед.
Забудь про жалі й печалі,
Коли ти справжній поет.
Умій заплющувать очі
І в ночі бачити день.
Живі в нас не мають збочень,
А мертві ж де?..*

* Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 37.

Грудневий інцидент лише переконав у правильності рішення залишити школу: «сіяти розумне, добре, вічне» — піддаватися марній ілюзії народників, які робили «що могли» радше для заспокоєння власного сумління, аніж справді намагаючись якось уплинути на ситуацію. «Ні, за ситуації, що склалася в Україні, лише наука й висока література може коли й не зарадити, то принаймні стати пам'ятником, який би засвідчив, що тут теж були таки люде, — міркував Василь. — А щоб викладати українську мову в донбаському середовищі, треба мати „якісь моральні травми"».

Читати більше