Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

12 цілей життя донбасівця

Олекса Тихий: "Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця."

"Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів", – казав Олекса Тихий, один з найтрагічніших культурних і суспільних діячів ІІ половини ХХ століття, в’язень радянської системи, член-засновник Української гельсінської групи, патріот Донбасу. Саме в ці дні 1977 року почалися репресії проти нього.

Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

Він помер у Пермській тюрмі у 1984 році, перед цим перебуваючи у таборі особливого режиму у селищі Кучино Пермської області. Згодом 19 листопада 1989 року, завдяки надзусиллям родичів і близьких, було отримано дозвіл на перепоховання тіла Тихого, а також Василя Стуса і Юрія Литвина. Труни доставляли літаком, який прилетів у аеропорт "Бориспіль" 18 листопада о 20.30, де вже чекали кілька сотень людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Після того, як наступного ранку політв’язнів відспівали, їхні тіла перевезли на Байкове кладовище. При цьому організувався масштабний кількадесятитисячний мітинг за участі Ліни Костенко, В’ячеслава Чорновіла, Івана Драча, Михайлини Коцюбинської та інших. Це була перша акція, на якій влада силою не реагувала на присутність синьо-жовтих прапорів та іншої національної символіки.

Козацькі хрести на могилах Стуса, Тихого і Мороза, 1576.com.ua


Про Стуса тоді вже знали, натомість про інших двох – майже нічого.

Отже, Олекса Тихий (27 січня 1927 — 5 травня 1984) народився на Донбасі, на хуторі Їжівка Краматорського району. Закінчив філософський факультет Московського університету. Вперше був засуджений 1948 року військовим трибуналом Донецької області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі (замінено на умовне).

Олекса Тихий, www.uamodna.com


Працював учителем біології та історії неподалік від місця народження. Але у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину, заарештований і "за антирадянську агітацію та пропаганду" засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав.

По звільненні працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. У той же час укладав словник української мови, розробив "метод навчання без школи" (за домашніми завданнями), писав статті за відродження української культури на Донбасі.

Хата Тихих на хуторі Їжівка, http://www.istpravda.com.ua/

 

Сам собі дорікав:
Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.


Олекса Тихий є автором самвидавних праць "Мова народу — народ", есеїв "Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області" і "Думи про рідний Донецький край". А у 1982 р. у США вийшла книжка "Роздуми".


Василь Овсієнко, пригадуючи про Олексу Тихого, казав:


Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніяльного режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу.


1976, разом з М. Руденком, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими заснував одну з найперших правозахисних асоціацій, Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. За правозахисну діяльність 1977 року його знову арештували. "Процес по справі Руденка-Тихого") проходив у Дружківці (Донецької області), їх звинувачено у "антирадянській агітації і пропаганді" та у "незаконному зберіганні зброї" (підкинуто гвинтівку). Вирок: Тихого названо "виключно небезпечним рецидивістом" і позбавлено волі на 10 років у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років.

Олекса Тихий, споглядаючи культурну ситуацію свого часу, а також недостойність еліти, писав:

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

У 1980 його перевели у табір села Кучино. Тихий часто оголошував голодування, хворів. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі


Колись Олекса Тихий сформулював свою відповідь на питання "Для чого я живу?":


1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місцем проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.
4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.
6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.
7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вона не перебувала.
8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.
11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.
12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства” (журнал “Новое время”, № 51, 1990 р., зворотній переклад Василя Овсієнка).