Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

"Ідеологічні помилки" Івана Дзюби

Колишній міністр культури і голова Шевченківського комітету, літературознавець і громадський діяч, а також один з найяскравіших представників дисидентського руку – Іван Дзюба. Мало хто в українській гуманітарній сфері має більший авторитет і суспільний кредит довіри, як він.

 

Народився 26 липня 1931 року на Донбасі у селі Миколаївка Волноваського району. Через Голодомор сім’я багато переїжджала. До 17 розмовляв російською, закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті та аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

 

Іван Дзюба, http://old.dyvensvit.org/


"Ідеологічні помилки" стали причиною звільнення Дзюби з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна" 1962, а потім з роботи у видавництві "Молодь" 1965. Євген Сверстюк згадує, що "кожен з молодих авторів прагнув зустрічі з ним [І. Дзюбою] і чогось чекав від тієї зустрічі. Кожна його публікація ставала поміченою. На початку 60-х відроджувався престиж української критики".


31 липня 1963 відбувся несанкціонований творчий вечір у Першотравневому парку Києва, присвячений 50-річчю з дня смерті Лесі Українки. Серед учасників, крім І.Дзюби, М. Коцюбинська, І. Драч, С. Тельнюк, М. Вінграновський, І. Жиленко та інші.


А 4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму у кінотеатрі "Україна" Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл закликали глядачів устати на знак протестів проти арештів українських інтелектуалів.


6 вересня 1965 року КДБ УРСР повідомляв:


"4 вересня 1965 року о 20-00 у м. Києві в кінотеатрі "Україна" перед початком сеансу відбулася зустріч глядачів із творчою групою, яка брала участь у створенні фільму "Тіні забутих предків". Після виступу режисера-постановника Параджанова, на сцену піднявся літературний критик Дзюба Іван Михайлович, який звернувся до глядачів із промовою. За словами присутніх на прем'єрі громадян, Дзюба заявив: "Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість". Деяка частина глядачів вигуками схвалення та оплесками намагалася підтримати Дзюбу. Присутній в залі для глядачів кореспондент Чорновіл звернувся до публіки із закликом піднятися з місць на знак протесту проти "політичних репресій". Деяка частина публіки відгукнулася на цей заклик. Більшість громадян з обуренням реагували на виступ Дзюби, вимагаючи закликати його до порядку. Виступ Дзюби втручанням адміністрації кінотеатру було перервано. О 22 годині після закінчення демонстрації фільму один з глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: "Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!" У цей же час група молоді в кількості 20-25 осіб намагалася створити тисняву біля виходу із залу і затримати глядачів. Громадяни, що були поблизу, відштовхнули цих осіб і публіка залишила зал". Так само у додатковій довідці, датованій 20 жовтня 1965 року, повідомлялося: "Людиною, яка вигукувала 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" слова: "Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!", виявився Стус Василь Семенович".

Дзюба згадував, що як тільки він почав виступ, "… зразу заревла сирена. Очевидно, в наших кінотеатрах все передбачено – на всяк випадок".

 

Перше видання "Інтернаціоналізму чи русифікації"


Дзюбин памфлет "Інтернаціоналізм чи русифікація?" став одним з основних творів дисидентського руху і розповідав про проблеми міжнаціональних стосунків. Микола Ільницький казав, що цей твір "викликав міжнародний резонанс і привернув увагу світової громадськості до стану прав людини і прав народу в колоніальній радянській імперії". Автор сам надіслав памфлет до керівників УРСР, сподіваючись на позитивну реакцію.


У 1972 році Дзюба виключений із Спілки письменників України. 15 лютого 1972 р., "проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік", спеціальна комісія "прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал "Інтернаціоналізм чи русифікація?" є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР". Василь Стус вважав реакцію комісії "відверто поліційними, кровожерними заявами".


1973 Київський обласний суд засудив Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років. Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування, яке було задовільнене.

 

Фото Дзюби, зроблені після арешту 1973
Фото Стуса, зроблені після арешту 1972


Пізніше Дзюба стане одним зі співзасновників Народного Руху України, головним редактором журналу "Сучасність", міністром культури незалежної України, очільником Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героєм України. Автор близько 400 праць – на соціально-культурні, а також літературознавчі теми.

Євген Сверстюк казав:

 

В Івана Дзюби був здоровий національний інстинкт самоствердження. Такий інстинкт прокидався тоді в таких людях, які раптом відкривали змову і обман навколо себе: від них приховали рідну історію, принизили мову і культуру, зневажили їх народ.

 

А ось як Іван Дзюба згадує про Василя Стуса:


...Ви говорите про постать Стуса і про його безкомпромісність. І тут є ті виміри яких багато людей не розуміють. Це обсяг самостояння. Це взагалі позиція самостояння. Це не є протистояння. Це стає протистоянням тільки тоді, коли...
Коли нав’язують певні обставини. Це зовсім інша річ. Це не сфера практичної політики, практичної політичної дії чи поведінки. Це сфера морального існування в цьому світі, і там великою мірою все визначається зовнішнім тиском. В тому сенсі визначається, що, якби йшлося про нормальне людське існування в нормальному людському суспільстві, в цьому не було б потреби і воно б не виявлялося так, в такій формі. А коли людину в штучні умови ставлять і в страшні умови, і колосальний нелюдський тиск, то це і відповідні форми спротиву викликає.
У Василя, мені здається, це йшло від людської гідності. Все могло б зовсім по-іншому скластися, він був би собою, був би, як є, але життя його склалося б по-іншому, якби його штучно не заганяли на оце... Він просто жертва в цьому відношенні. І я не згоден... Часто висловлюється така думка, яка мені з багатьох причин неприємна. Говорять, що якби не це все, якби не ця трагічна доля, то ми б не мали такого поета, як Василь Стус. По-перше, мені здається, так взагалі негарно ставити питання. Воно десь межує з відчуттям втіхи від того, що хтось інший жар тягає, чужими руками жар вигрібає. Це не гарно. Це від нашого бажання мати жертви, але щоб хтось той був жертвою, а ти гордився українським народом за те, що він здатний на такі жертви, залишаючи цей моральний бік осторонь, це і по суті, мені здається, неправильно.
Ми мали б, може, ще більшого поета. Тому що Василь настільки могутній інтелект... Це виявлялося в усьому. І він зростав з кожним днем. У нас багато талантів, багато поетичних талантів, але більшість з них ярко спалахують і швидко гаснуть. Перший крок сильний і багатообіцяючий, а потім щось його давить, чи побут, чи лінощі, чи горілка, чи безкультур’я.
І дужо небагато таких, як Драч, як Василь Стус, і ще ряд можна назвати людей, які йдуть і йдуть вгору, з кожним днем сходять. Особливо це Василя стосується. Він просто належить, до тих, про яких Ольга Кобилянська говорила — хто "різьбить себе". Отой інтелігент, який "різьбить себе". Він щодня "різьбив себе". І це таке стрімке могутнє зростання було, що ми б мали колосального поета, якби він за нормальних умов розвивався. Трошки це інший талант був би, трошки інше конкретне наповнення його поезії було б. Але основні мотиви були б ті ж, і отой же трагізм його. Страшний тюремний побут і оці випробовування, вони просто конкретний зміст якийсь дали, десь до краю довели. Але саме філософське страждання в нього було в поезії і до цього. І було б незалежно від цього, тому що це пов’язане з його світопочуванням, з його філософією, з якоюсь схильністю до екзистенціального переживання світу.
Ми могутнього поета втратили. Це страшна втрата, це загублений талант. Хоч це ніскільки не применшує того, що він дав. Те, що він дав, це теж величезний талант. Мені здається, нема у світовій поезії поета, який би ці тюремні переживання і страждання з такою силою подав би і на такому рівні. І воно десь вже вийшло з оцієї реальності такої прямої. Про якесь абстрагування не можна говорити, але щось настільки загальнолюдське... І, потім, ще один мотив, теж, мені здається, рівних йому дуже мало, а може, й немає. Це те, як він передав страждання за сином, за дружиною, за матір’ю. Це, по-моєму, найстрашніше в його поезії. Я не знаю, чи в когось ще є таке. Це справді... Це те.... що людина в тюрмі не за себе мучиться, а за отих найближчих людей, які опинилися без неї, яких вона мимоволі нещасним зробила не з своєї вини.


ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ТУТ