Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу»

Саме із захисту Григоренка починає свою правозахисну діяльність найвідоміший борець за права людини СРСР другої половини ХХ століття, творець водневої бомби і нобелівський лауреат миру академік Андрій Сахаров. Саме через справу Григоренка засуджують до семи років таборів і трьох років заслання одного  з найвідоміших українських дисидентів, лікаря-психіатра Семена Глузмана, котрий довів незаконність застосованих до Григоренка методів психіатричного лікування. Петро Григоренко – генерал Радянської армії, засновник Московської та Української гельсінської груп, публіцист, один з найзначніших борців за людські права у СРСР у другій половині ХХ ст., стратег і стиліст, мемуарист і дисидент, мислитель і боєць.  



Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка Приморського району Запорiзької області. Навчався у Ногайському реальному училищі. Навесні 1918 року Григоренко разом з братом Іваном намагались вступити у Бердянську до Червоної гвардії, додавши собі віку. Проте батько швидко їх розшукав і повернув. Згодом Петро навчався на інженерно-будівельному факультеті Харківського технологічного інституту.

 


Влітку 1930 року студент Григоренко був у групі уповноважених ЦК КП(б)У, які від’їздили на збирання врожаю,  їх інструктував генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор: 

Мужик перейшов до нової тактики. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче, щоб загинув хліб, щоб можна було кістлявою рукою голоду задавити Радянську владу. Проте ворог прорахується. Ми його самого змусимо взнати, що таке голод. Ваше завдання – зірвати куркульську тактику саботажу збирання врожаю. Зібрати все до зернини і зібране негайно вивозити на хлібоздавання.


Припускають, що ця промова також вплинула на те, що Григоренко не став комсомольсько-партійним активістом, а вирішив стати військовим (у Військово-технічнiй академії в Ленінграді, а потім у Москві).

З 1937-го Григоренко навчався в Академії генштабу в Москві. На початку 1938 року до нього приїхав із Запоріжжя брат Іван, напередодні звільнений із Запорiзької слідчої в’язниці НКВД, де побачив «ворогів народу», вибивання із них зізнань і жахливі умови їхнього утримання.

Петро Григренко пішов напряму – до генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського, якого називали «Ягуаровичем» (по-батькові Януар’євич). Григоренко потім згадував:

Нині я вже знаю, що це була за людина, яку страшну роль відіграла вона у сталінському терорі. Але тоді, я повинен чесно в цьому зізнатися, я поїхав від нього під враженням значущості цієї особи.


На диво, той допоміг.
Але: його клопотання попросту збіглося з приходом до влади Лаврентія Берії, котрий  почав радикально чистити органи НКВС.

Григоренко під час Другої світової війни командував стрілецькою дивізією, був двічі поранений, став генералом.

7 вересня 1961 на партійній конференції Ленінського району Москви, яка мала бути досить звичайною, із загальним схваленням та деякими пропозиціями, Григоренко заявляє, що назріває новий культ особи – Хрущова, а в партії росте безпринципність та інші негативні явища, про які не заведено говорити вголос. Його переводять на Далекий Схід на посаду начальника оперативного відділу штабу армії в Уссурійськ.

7 листопада 1963 Григоренко створює «Союз боротьби за відродження ленінізму». Організацію через рік викривають, лідера позбавили звання, нагород, пенсії відправляють до «дурки».

За Брєжнєва звільняють, Григоренко працює вантажником, у той же час налагоджує зв’язки з російськими та українськими правозахисниками Генріхом Алтуняном, Леонідом Плющем, Миколою Руденком, В’ячеславом Чорноволом, Ніною Строкатою та іншими.

У 1969 році відправляє Андропову лист, де описує, чим насправді займається КДБ: стеження, наклепи, провокації, підкупи, а також на прикладі стеження цими органами за собою показав, скільки грошей це державі коштує.

2 травня 1969-го в Ташкенті, де Григоренко присутній як громадський захисник на судовому процесі проти діячів кримсько-татарського руху, там його заарештували.

Експертиза в Москвi визнає його психiчно хворим.

Саме із захисту Григоренка починає свою правозахисну діяльність найвідоміший борець за права людини СРСР другої половини ХХ століття, творець водневої бомби і нобелівський лауреат миру академік Андрій Сахаров.

Саме через справу  Григоренка засуджують до семи років таборів і трьох років заслання одного  з найвідоміших українських дисидентів, лікаря-психіатра Семена Глузмана, котрий довів незаконність застосованих до Григоренка методів психіатричного лікування.

1977, уже звільненому, хворому Григоренку разом з дружиною і сином дозволяють виїзд до США на лікування, а через три місяці його позбавляють радянського громадянства.


Помер Григоренко 1987, похований у Баунд Бруці в Нью-Джерсі на українському цвинтарi святого Андрiя.

1993 року Указом Президента РФ Бориса його поновили в званні генерал-майора посмертно. У Сiмферополі йому встановили пам’ятник. У Львові на честь Петра Григоренка названа площа, у Києві – проспект.