Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Валентина Попелюх про Василя Стуса

Валентина Попелюх – одна з найважливіших жінок у долі Василя Стуса. У інтерв’ю 21 грудня 1990 р. на вулиці Чорнобильській у Києві дружина поета розповідає про нього.

 

   ... згадайте ту хвилину, коли ви вперше побачили Василя, коли ви познайомилися з ним. Яке він на вас справив враження?

Справа в тому, що ми досить випадково з Василем познайомилися. Колись випадково я була в центрі. Мені треба було чогось. Після роботи я туди побігла. Вже поверталася. Зайшла на Хрещатику в метро і собі їду на ескалаторі. Раптом хтось мене штовхнув в плече. Я так глянула на нього: що це ще таке? І побіг... Він взагалі так літав.

   Вниз побіг?

Так. Я стою, а він побіг. Полетів. Та й забула я. Потім я вийшла до електрички, що в мій бік. Дивлюсь: він тут теж ходить. Потім ми, здається, сіли в різні вагони, я навіть не пам’ятаю. Ще, думаю, біг і крилом зачепив. Доїхала я до Святошино і пішла додому. А у нас був величезний двір у Святошино на четвертій просіці. І вже я підходжу до воріт, озираюся: стоїть. Він ішов за мною якось так, що я й не бачила. Вирішив, що можна піти. І тоді він щось мені по-російському... щоб «не спугнуть птічку».

   Ми тоді всі, як на вулиці знайомилися, то старалися по-російському. То він з вами познайомився чи щось сказав?

Якось ми познайомилися. Це, видно, така вже доля. Бо ми познайомилися не такі вже й молоді. І до того вже були історії.

   Це донецькі?

Так, донецькі. Але я не знаю, чи треба про це розказувати.

   Чи ви знали тоді, що він поет, що працює в інституті літератури? Він не представлявся?

Ні, нічогісінько! Я цього не знала. Тай був він не такий вже відомий поет. Він тільки рік як приїхав до Києва. Це був шістдесят четвертий рік. Він приїхав восени шістдесят третього, а ми в шістдесят четвертому десь так в кінці літа познайомилися. Отак під ворітьми зустрілися, і так... Потім ми добряче познайомилися. Ми з ним ходили грати в бадмінтон, теніс, в кіно. Він тоді ходив на різні виступи поетів. А я туди не ходила. Не дуже він мене запрошував.

   А вас туди не тягнуло?

А я й не знала. Він мені не розказував нічого.

   Ви вже працювали тоді? Це після школи вже?

Так. Я вже працювала сто літ на заводі. Не було мені там особливо коли...

   Чи він з своїми друзями того періоду, ще до весілля, з кимсь знайомив? Я маю на увазі, наприклад, з Іваном Світличним, чи це вже було трохи пізніше?

Знайома я була з тими, що жили в гуртожитку.

   Іван Калиниченко, певно?

Ну, з Іваном менше. З ним жив такий Володя в кімнаті. Якось його прізвище...

   Знали вже, що він аспірант?

Так, це він сказав. А з Іваном ми пізніше познайомилися.

   Дійшло все це до зими і до весілля, як я розумію?

Так, дійшло, дійсно. Ми ще раніше збиралися. Потім відклали. Уже так і рік пробіг. А потім я поїхала відпочивати. Вирішила розвіятися. Приїхала, а тут якраз таке сталося... Його з аспірантури виключили.

   Сталося якраз у цьому проміжку, коли вас не було в Києві?

Якраз у тому проміжку. Пам’ятаю, неспокійно мені було. Думаю: «Що воно таке?» А перед цим була розмова, що розпишемося. Батьки, звичайно, знали. Я вже аж пізніше дізналася, що мій батько ходив аж туди, там все про нього дізнався, бо Василь все розказав батькові: «Будете мати такого зятя».

   Але вони вас не відмовляли делікатно?

Навіть не знаю... Якась була розмова, але я на це не звертала уваги.

   Чи бували ви у майстернях художників ще до весілля? Мене цікавить, чи були ви знайомі, скажімо, з Аллою Горською?

Ні, ми мало куди з ним ходили. І мені здається, що й він познайомився добре вже тоді, коли одружився. Це тоді в нього був період таких знайомств. І до Довганя він ходив. Він його ліпив. І до Алли Горської вони їздили тоді в Донецьк. Там вона робила стіни в школі, вітражі.

   І з Довганями він познайомився, коли ви вже були одружені?

Мабуть, так... Він безробітним був якийсь час. Ми поїхали в Донецьк. Батькам навіть не казали. Ну, я там щось заробляла. Він дуже сердився, його все це дратувало. Ну що зробиш... Мені здавалося, що можна було малим обходитися. Хата якась була, хоч і прохідна. Гроші якісь були. Можна сказати, на їжу вистачало. Але він сердився, через те, що людина здорова, розумна, а не дають можливості ні заробити, ні нічого. Він влаштувався тоді сторожем. Робота йому дуже подобалася, бо він міг читати, щось робити. Вірніше, він кочегарив.

   Це не там аж за виставкою? Ми були там з тій котельні, знімали.

Так, за виставкою. Йому там дуже подобалося. Сам. Завантажив — і сиди читай. Ніхто тобі не заважає.

   Ви вже знали тоді, що він пише? Читав він вам щось трошки?

Знала. Вірші деякі читав. Дещо присвячував...

Я кажу: «Ну, це складний...» — «А ти не розумієш»...

   Але, напевно, тремтів і переживав, як ви до того поставитеся, до самих віршів?

Я не думаю, що він тремтів через те, що він вже знав ціну своїм віршам. Тільки що він скромний дуже був. А я який цінитель їм?

   Я знаю від декого (не буду казати, від кого), що саме вашу думку він дуже цінував. Він казав, що цe краще, ніж літературознавці...

Не знаю. Він тільки казав: «В тебе добрий смак». Щось почитає. Я: «Так, це мені подобається». Він каже: «В тебе добрий смак». Тобто смаки його і мій, мабуть, співпадали.

   Пам ’ятаєте, як весілля ваше проходило?

Це завдяки батькам. І залишились якісь фотографії. Ми думали: «Розпишемося, нащо нам те весілля. Нам по вісімнадцять років, чи що». Тим більше, в таких умовах, як кажуть, ні кола, ні двора, нічого. І позичили гроші, щоб щось елементарне купити. Але батьки мої: «Що це таке?! Перед людьми буде соромно». То й зробили в хаті таке весіллячко.

   А розписувались де?

В палаці на Печерську. Співробітник мене сфотографував, то я навіть не знала. А тепер думаю, хоч пам’ять якась приємна.

   А чи пам’ятаєте, коли Алла з Надійкою хотіли якимось чином цей обряд більш веселим зробити? Надійка розповідала, що вона прийшла з цибулею чи часником. Було таке?

Це вже на весілля, мабуть. Я щось такого не пам’ятаю. Льолю* я там добре пам’ятаю. То так умовно називається — «весілля». Покальчук там так витанцьовував.

*Леоніду Світличну

   Часто до вас після весілля, коли вже родинно жили, навідувалися його друзі?

Дуже часто. Причому, були такі певні люди, які приходили дуже часто. І ночували, і прали, і говорили за північ і до ранку. Все таке було.

   Хто йому наймиліший був з тих, що приходили? Я маю на увазі сердечно. Хто був найбільш бажаний на ті часи?

Хто йому був наймиліший? Важко сказати...

   Судячи з віршів, я знаю, що Іван Світличний в якійсь мірі.

Іван Світличний — це вже якось як, можна сказати, літературний наставник, чи що. Він його дуже любив. Тоді Льоля була одна, а він ще сидів. На такому тлі оце весілля було.

   Власне так. Це ж шістдесят п’ятий рік.

Потім уже через кілька місяців його випустили. Але тоді він сидів...

   А вже після цього періоду ви з ним були на літературних вечорах, скажімо, на Симоненківському чи Лесі Українки?

Не ходили. Мені було якось і не до цього. Він сам ходив. На, жаль, я не ходила, бо в мене можливості не було ніякої.

Я пам’ятаю, що на похорон ми ходили. Помер молодий хлопець такий. Він у Патона працював. Не пам’ятаю прізвище, а треба було б згадати. Ми його кілька разів провідували. Такий талановитий хлопець. Трохи писав, збірочка в нього вийшла, чи ні. На похороні була ситуація така... критична, можна сказати. Якісь такі молодчики... Я десь збоку стояла. Вони до нього підійшли. Мабуть, була би бійка. Якось я так підбігла... І якось це припинилося само собою.

   А було відчуття, що це був явно провокаційний підхід?

Так, так. Причому і лиця в них відповідні були. Зібралися і так його оточили... Це вже після похорону, ми вже підходили до будинку, де поминки мали бути.

   А з Аллою Горською це сталося вже пізніше?

З Аллою пізніше, в сімдесятому. Дмитрикові вже було чотири роки. Як Дмитрик з’явився, я ніде майже не бувала. Не майже, а взагалі ніде. Через те, що мама в мене хвора була. Особливо ввечері залишати її не могла.

   А Дмитрик теж плаксивий був?

О! Він, як Іван пише, був «з добре поставленим голосом». Видно, він його прокричав тоді чи зірвав, не знаю. Буває, залишу його і побіжу на базар. У нас тут на третій просіці базар був. А вікно було відкрите. Біжу по парку, чую: кричить. Він його прочинив і в вікно кричить.

   А як вони з батьком, з Василем?

Так, нічого. Тільки батько його не завжди витримував. Він же не слухався зовсім. На цьому ґрунті в нас були трохи конфлікти, бо він не витримував цього крику.

   А як він конфлікти ці переживав?

Сердився. Але це рідко було. Дмитрик був такий славний, коли слухався.

   Бувало таке, що він був дуже веселий, Василь?

Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати. Такі славні пісні українські:

Ішло дівча лучками,

лучками, лучками, лучками.

Він її так любив, цю пісню.

   Ще Селезненко розказував, що співав «Впали роси на покоси». Це Павличкова, здається, пісня з фільму «Роман і Франческа»?

Цю теж співав. Багато не пригадаєш, бо він не повторювався. «Ішло дівча лучками» міг повторити, а потім інші.

   Бо то така славна пісня, я її теж дуже люблю.

Так, дуже приємна. А щоб дуже веселий, то він не був ніколи. Скоріше дратівливий. Бо йому працювати треба, а умов нема.

   Коли він, як правило, писав?

Вночі. Коли ми вже повкладаємось, щоб Дмитрик заснув. Тоді вже він працює.

   У вас одна кімнатка була?

Два роки ми жили з батьками. А коли виїхали, то тоді вже дві було, але прохідні такі.

  Чи були у вас розмови довкола літератури? Хтось йому з поетів чи письменників особливо подобався, чи він відкривав для себе якогось поета? Чи не було такого?

Читав він часто Пастернака. Це була в нього така любов.

  Чи їздили ви кудись разом? На відпочинок чи, скажімо, на Вінниччину в його село?

Ні. На жаль, ні разу не їздили на Вінниччину. Один раз на роботі я брала путівку і їздили ми на базу відпочинку на Дніпро.

   Це де на фотографії Дмитро маленький і Василь з бородою? Це, напевно, єдиний час, коли він бороду носив?

Так, єдиний. Там рибу ловили. Він ловив. Іван, каже, навчив його ловити. Але риба на вудку в нього не ловилася. Не витримка. Це дуже тяжка робота для нього. А вже на спінінг і на доріжку гарні щуки ловилися. Ми сусідам дарували і котлети готували.

   Як витягував, то радів чи спокійно витягав?

Більш-менш спокійно. Це не такий вже рибалка. Але, звичайно, з приємністю. Бо дуже великі були гарні щуки.

   А які страви любив? Були якісь улюблені страви? Щось просив таке особливе йому приготувати?

Ой! То шлунок, то те, то се у нього болить. Щось іноді приготую... Скаржився часто на шлунок, то треба було щось дієтичне, якісь супчики, щось легеньке.

   Чи він розказував про село своє, про себе, як маленьким був?

Розказував. Мені це смішно, але каже, що пам’ятає себе з трьох місяців.

   Ну чого? Толстой теж себе пам’ятав. Є категорія людей, які себе можуть пам'ятати. Я і з п'яти років себе не пам’ятаю, скажімо.

Він каже, що пам’ятає..

   Чулося вам, що те село любив? Чи не любив?

Ми завжди мріяли поїхати туди, та не випало. Тільки один раз відпочивали на базі і один раз на Прип’яті з їхнього командою. Теж там гарно було. Гарне товариство було. Ми там чергували. Дощі нас дуже поливали. В наше чергування дощ як з відра. А треба ж всю команду годувати, Дмитрик з намету виглядає і кричить. А ми кочегаримо удвох. Гарно було. Хоч і дощ.

   А яку погоду він любив найбільше?

Осінь. Я сьогодні згадувала, як ми ще до одруження ходили. Листя як шелестить під ногами. Жовте. Дуже він любив. Коло Шевченка ми ходили. Там, буває, дуже багато листя нападає. Така ще суха осінь була. Це листячко шурхотить. Дуже йому приємно було. Улюблена пора.

   А якісь інші захоплення, крім літератури і поезії? Малярство, музика, ще щось?

Музика. Ходили ми на концерти класичної музики. Але це ще до одруження було. До філармонії.

   Сам він при вас не грав ні на чому?

Ні, ніколи. Таж у нього й інструментів ніяких не було. Вдома в нього гітара була, шестиструнна. Навчився сам. А тут життя таке... Ще до одруження. А одружився, то вже другий виток пішов. З одної роботи на другу роботу. А потім вже як інженером влаштувався, то до самого арешту працював...

   Це там, де вони з Ритою* працювали?

*Рита Довгань

Це він Риту влаштував туди, бо Риту тоді з роботи теж вигнали. З роботи, з партії.

   Чи пригадуєте той момент, коли Борисові Довганеві прийшла ідея його ліпити?

Ні, я цього не пригадую. Це, може, Борис пригадує. Я знаю, що він ходив. Це ж у Бориса ідея була, не у Василя...

   А потім вони показували цей портрет? Ви дивилися?

Так, я ходила туди якось. Василь до цього так ставився... «Ну, ліпить, хай ліпить».

   Яка у нього була манера розмови? Як і з іншими? Я в якісь деталі не втручаюся. А сам спосіб говоріння?

Я не знаю, що про нього інші говорять в цьому плані. А я ж не дуже говірка. Він приходить додому, а я щось там пораюся. А він ходить коло мене і щось розказує, розказує. Мені цікаво його слухати. Бо знає, що нема коли мені за цим хазяйством і за Дмитриком. А яка манера? Не знаю, яка манера.

   Всі ці проблеми, які були зв’язані з арештом Івана Світличного й інших, я маю на увазі сам контекст існування літератури української тодішньої, все це прийшло до вас з Василем?

Так, з Василем.

   Як ви реагували спочатку на розповіді про те, що є якесь КГБ, ще щось?

Не знаю... Воно в мене так ввійшло, ніби все так було. Єдине тільки він казав: «Ну, що ж вони мене не викликають?» Бо він то один лист напише на захист, то другий лист напише. Конкретно я ці листи не пам’ятаю їх тепер повернули, то можна переглянути. Він писав до Шелеста, ще до когось «Що вони мене не викликають?» Я кажу: «Прикуси язик» — «Кагебісти це читають, бо мені ж відповіді нема». — «Прикуси язик, нащо тобі взагалі з ними балакати».

   Тобто у нього було таке сподівання, що вони рано чи пізно...

В нього з ними так і не було ніякої бесіди, аж поки не заарештували. Тоді тільки почали.

   Ніякого приводу, виклику аж до 12 січня 1972 року не було?

Не було. Бо він писав досить різко. А в сімдесят другому році забрали до кінця життя. Вони просто, видно, збирали матеріали, листи, вірші, роботи. Дванадцятого січня сімдесят другого року прийшли до нас раненько. Ми ще не встигли на роботу зібратися. Постукали. Ми відкрили. І ввалились. Здається, їх було так багато. І почався обшук. Василь їх впустив. Це було так незвично для нас. Я навіть не могла чекати, що це так буде. А він тільки три дні як приїхав з Моршина. З шлунком погано було. Ну що... Цілий день вони робили обшук. Все перевертали. А такий мороз, пам’ятаю був. Дмитрик, пам’ятаю, забився за крісло в маленькій камнаті. У нас там була одна така довга як тут кімната, а друга маленька, прохідна. Ми в прохідній були. І сидів там, як вовчик. І пускав стріли в них. Йому було п’ять років. Такі стріли запускав. Уже, видно, відчув, що це щось не те. І до трьох годин ночі. Я вже Дмитрика й спати поклала. «Збирайтеся, Василь Семенович».

   Українською мовою?

Українською. — «Там вияснимо обстоятельства. Може, повернеться через три дні», до вияснення якихось обставин. Тобто три дні не вважається, що він заарештований.

І от вони вийшли з хати. Я вийшла. Був мороз. Машини дві стояли. Сіли й поїхали. Потім я зайшла в кімнату. Навпроти ліжка висів образ Діви Марії. Василь зробив рамочку. Хтось йому на роботі подарував. І раптом раз! На образі тріснуло скло. Само собою. А перед цим другий товстий слідчий підійшов і почав його крутити. Я кажу: «Що ви хочете, воно ж може впасти».

Він, видно, там щось зрушив. Він, може, думав, що там щось заховано. І ото тільки вони вийшли, я зайшла в кімнату, і воно так раз! Як якийсь знак.

   Чи ви пам’ятаєте своє самовідчуття, коли в третій годині ночі його вивезли?

Ой, страшне відчуття. Я лягла, але до ранку вже не спала. Я й батькам зразу не казала. Думала, повернеться. Місяць проходить... Вони дзвонять мені на роботу: «Ну, що там?» «Та все по-старому», — кажу.

   Але вас не допитували в його справі?

Допитували, викликали. Потім був ще один обшук. Приходили з другим обшуком до нас. Щось там ще повилучали, якісь книжки. Щось їм недостатньо було. Ми з Дмитриком сиділи на лікарняному. Приходять: «Добрий день». І давай... Тоді вони прийшли пізніше. До вечора щось покопошились, пошукали та й пішли. А потім викликали один раз.

   Якого характеру бесіда? Не пригадуєте?

Якісь такі питання... Вже не пригадую. Щось він так мені закидав: «От, він же вас нікуди не брав!» Що ж вони могли мені сказати? Вони й Василю не могли нічого пред’явити. Я весь час питала: «За що ви його судите?»

    Мали побачення з ним, коли він у слідчій тюрмі перебував?

Після суду дали побачення. Тільки після суду.

    Тільки після суду? Це ж не місяць і не два.

До вересня місяця. Вісім місяців. Передачі йому носила раз на місяць. Пізніше я дізналася, що десь у травні забрали його у психлікарню. Бо я якось принесла передачу, і щось таке незрозуміле, не беруть. Бо ж його не було там. Причому по радіо передали з-за кордону. А в мене не було приймача, і я нічого не чула і не знала, і ніхто мені не сказав. Я вже пізніше дізналася, через місяць. Принесла передачу, і хтось мені сказав. Він дуже був такий брезгливий. Я собі все це уявляла і думала, як він все це переносить. Це все нерви.    

   Як він витримав перший цей обшуку вас? Намагався себе стримувати?

Говорив, говорив він їм щось. Якісь колючі фрази. Я вже не пригадую. Уже другий раз, як був обшук, у вісімдесятому році, то ми вже тут сиділи, а вони вже що хотіли, то творили. Нічого він їм не говорив.

   Чи ви пригадуєте, як суд проходив, перший? Чи ви на ньому були?

Ну як... Приїхав Семен Дем’янович, батько. Бо сказали, що буде суд. Бо другий раз то вже не сказали. І ми пішли туди під двері удвох. Сестра тоді ще трошки сиділа, а тоді пішла. А нас не пускають.

   Навіть вас не пустили?

Ні, нас не пустили. Ми хоч хотіли подивитися, коли його будуть заводити. А тут люди, інший суд... «Ведуть, ведуть! Валютчика ведуть!» Всі двері позакривали. Я ж знала, що Василя ведуть. Нічого не показали, ми нічого не побачили. А вже як йому погано стало, його виводили. З серцем, чи що таке... Тоді якось краєчком щось я побачила. Не пустили нас на суд. Ми тільки цілими днями сиділи там під дверима. Свідки тільки виходили, заходили... Щось нам розказували, хто що кого питав...

Там був Селезненко, не знаю якими дверима ходив, не пам’ятаю. Чи його заводили, чи він там весь час сидів. Пам’ятаю Тельнюка. Він теж свідком був.

   Багато там друзів з вами сиділо? Орач, я знаю...

Ні, ніхто. Тельнюк трошки з нами посидів. А так ніхто. А вже як на вирок, то тоді трохи позходилось. Захарченко з’явився, завівся з кимсь там, сварився. На Селезненка. Він кум наш. Славний такий. Василь його дуже любив, Захарченка.

   Це він Дмитрика тримав до хреста?

Ага.

   То вони вже вас в залу впустили на вирок?

На вирок впустили. Ми там стали, слухали той вирок. Таке щось, хтозна-що. І не віриться, і взагалі... Батько заплакав, бідний. І оце ж вони і мамі не сказали. Сказав, коли на суд їхали. Але вона дуже сердилась, що їй зразу не сказали. Тоді батько каже: «Мабуть не будемо казати, що стільки дали. Не буду казати. Не буду казати». Жалів дуже, беріг її. Вона така строга жінка. Вони всі її боялися. Ну як боялись? Не знаю, як боялись. Але знаю, що Семен Дем’янович, то точно. А діти теж так. Вважали, що вона... Дуже Василь до мами... святе діло...

   Розказував про маму багато?

Так, дуже часто і дуже тепло. Це у нього святе...

   А написали батькам про арешт ви чи хтось із хлопців?

Я не писала. Вже й не пам’ятаю, як я про це туди передала. Через те, що вони не хотіли, щоб мама знала. Я не пам’ятаю, яким чином це було...

   Чи після того, як зачитали вирок, Василеві давали якесь слово, чи ні? Останнє слово на суді він казав?

Він казав, але ж це перед вироком. Ми там ходили, вже в коридорчик зайшли, щось трохи чули. Щось він говорив. Це десь є, це останнє слово, опубліковане. Нас не пускали.

   І навіть після вироку вас не пустили до нього?

Ні. Сказали, щоб завтра прийти на побачення. Я й не пам’ятаю вже, чи брала я Дмитрика, чи ні. Бо страшно все-таки. Настільки це не вкладалось в голову, що взяли Василя й засудили. За що? За що його судити? Коли бандюги ходять по світу й світ плюндрують. Ну, це не вкладалось мені в голові тоді. Пам’ятаю, приїхали ми на перше побачення... Я тоді повернулася. Не дали нам. То взагалі був жах. На другий раз дали, цю Потьму.

   Це вже в Мордовії?

Так, в Мордовії. Страшно! Там же табори, табори, табори... Вночі сиділа на тому вокзалі. Добре, що там бабуся якась з дівчинкою. То я так до них притулилася. А там якісь типи ходять страшні. О Боже...

 

ЧИТАТИ ДАЛІ