Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Євген Сверстюк: Василь Стус творив книгу великого нацiонального болю...



Сверстюк Євген Олександрович (13 грудня 1928 – 1 грудня 2014) – український письменник, філософ, правозахисник. Один із найяскравіших і найпринциповіших шістдесятників, котрий казав: «коли не видно ясних доріг і сонячних плаїв, безсумнівною дорогою є найважча – дорога шляхетна».

На початку 60-х Євген Сверстюк став організатором напівлегальних українських вечорів і зборів, автором полум’яних противладних есе, учасником акцій протесту щодо репресій української інтелігенції. У самвидаві були відомими його твори «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» тощо. А 14 січня 1972-го правозахисника заарештували і засудили за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

З початку 90-х колишній дисидент виступає за дерадянізацію України. Стає головним редактором православної газети «Наша віра», президентом Українського ПЕН-клубу. Досліджує творчість Шевченка і Гоголя, вивчає ідею боротьби за національну волю від часів Котляревського до сьогодення. Ще в есеї 1970 року Сверстюк пише: «Але минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві».

Мислитель і правозахисник помер 1 грудня 2014 року, рівно 23 роки після того, як відбувся Всеукраїнський референдум, де 90,32% громадян висловилася за незалежність України – головну мету життя Євгена Сверстюка, на яку він поклав усього себе.



Євген Сверстюк згадує про Василя Стуса:

Тiєї зiрки не бачили, коли небосхил був захмарений i заслiплений сезонними лiхтарями...

Перед тiнню мученика свiт смирнiє. Тiнь даленiє, знайомi риси розпливаються, i на мiсцi їх згущуються образи вселенського страждання, що нас єднає на гiркiй землi.

Вiстка про табiрну смерть Василя Стуса вразила, як грiм. 5 вересня 1985 р. про неї повiдомили всi радiостанцiї свiту. До Москви пiшли урядовi протести. Була найчорнiша година перед Чорнобилем.

Україна мовчала в клiнiчнiй анабiозi, i тiльки мале коло друзiв замученого поета збиралося в його київськiй хатi бiля свiчки перед розп'яттям. I сюди поверталася його душа, вибiлена стражданнями, як бiлий птах.

Першi оцiнки Стуса-поета були, крiм української, в нiмецькiй пресi. Першi зворушливi некрологи – в українськiй емiграцiйнiй i в польськiй пiдпiльнiй пресi. То були справдi братнi слова спiвчуття, що супроводилися наведенням захопливих табiрних вiтань Василя Стуса до нескореної Польщi – польським борцям за волю.

Один Бог знає, як дорого заплатив Стус за цi слова, за "Таборовi зошити", перекинутi через залiзну завiсу. Але то був чоловiк, який говорив i писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, i платив за це життям.

Український народ в останнє десятилiття дав багато покутникiв за грiхи i слабостi замореного конформiзмом поколiння. Серед них чимало працiвникiв пера. Але Василь Стус був найсуворiшим, найнепримиреннiший. Вiн творив книгу великого нацiонального болю, разом з тим – сувору легенду свого життя. Як у всякому великому життi – повторилися путь невизнання у фарисейському свiтi, суд синедрiону й страдницька путь на Ґолґоту.

Василь Стус – людина рiдкiсної моральної обдарованости, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять чести, правди, порядности. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською одвагою, не згинаючись i не обминаючи. На такiй дорозi поети гинуть.

Коротко – етапи його життя.

Народився на Вiнничинi в селянськiй сiм'ї – на Свят-Вечiр 1938 року.

Дитинство i навчання в школi – на Донеччинi.

Закiнчив Донецький педiнститут.

Вiйськова служба – стройбат на Уралi – три роки.

Аспiрантура в iнститутi лiтератури i виключення з аспiрантури за участь в акцiях громадського протесту.

Рiзнi чорнi тимчасовi роботи – сiм рокiв.

Арешт, мордовськi табори суворого режиму – п'ять рокiв.

Заслання в магаданському краї – три роки.

Другий арешт за участь у правозахиснiй гельсiнкськiй групi – вiдбув п'ять рокiв...

Смерть у таборi особливого режиму на Уралi, на сорок сьомому роцi життя – 4 вересня 1985 року. I могила нумер дев'ять на табiрному цвинтарi.

Перевезення праху й поховання в Київi 1989 року.

Творчiсть Василя Стуса можна подiлити на три перiоди:

Дотюремний.

Тюремний.

Прощальний.

Найщасливiший був, напевне, тюремний...

Бо чим був перший перiод? Жадна бiографiя не може вiдтворити напiвжиття в умовах великої зони брежнєвського режиму, де поетiв робили кочегарами, а кочегарiв призначали керувати культурою i лiтературою, де iдеалiстiв посилали у виправнi табори – пiд пильний нагляд злочинцiв.

У дотюремний перiод Стуса не публiкували (коли не рахувати кiлькох припадкових журнальних публiкацiй), не знали. А коли в Брюселi 1970 року вийшла його книжка вiршiв "Зимовi дерева", то її пiд час обшуку вилучили, а потiм вона лежала на столi перед суддями, як corpus delisi* До неї додали ще рукописну книгу вiршiв "Веселий цвинтар" та блискучий есей про змарнований талант Павла Тичини – "Сходження на Ґолґоту слави". I, розумiється, додали заяви протесту проти репресивної полiтики партiї.

Це був типовий полiтичний вирок 1972 року.

В судовому звинуваченнi поета фiгурують окремi вiршi бойового й сатиричного характеру. Влада вiдчула посягання на свої прероєативи в рядках:

I не скорить тебе душителям
Сибiрами i Соловками.

Влада не любила диверсiй фотооб'єктивом:

Звiром вити, горiлку пити...
I добi пiдставляти сите
Вiрнопiдданого лице.

Влада не любила натякiв:

"Досить крови" – продеклямував кат.
I вона не любила посмiшки:
Бiльше, нiж в Маркса,
Я вiрю в вашi чоботи хромовi...

Звичайно, поезiя першого перiоду пронизана скаргою на соцiялiстичний рай:

Як тихо на землi, як тихо,
Як нестерпно – без небес!

Але, здається, вся творчiсть Василя Стуса дотюремного перiоду була ще визрiванням – у школi Ґете, Рiльке, Пастернака. Переклади елегiй Рiльке – це було типове його заняття. Символiка поезiї, свiт поезiї, свiт естетики i фiлософiї – був його свiтом.

Розумiється, це був свiт пiдозрiлий, бо спецслужби сприймали його як прикриття: вони не вiрили, що людина справдi може жити у сферi духу. Вони тодi люто стежили за тим, щоб пiдозрiлий поет не надрукував своїх вiршiв i не виступив перед авдиторiєю. Вони забезпечували навколо особи культурний вакуум i узаконювали тривiяльнiсть i напiвправду в умовах напiвсвободи.

В такому свiтi – грiм, вiйна, арешт – це надiя на змiни...

12 сiчня 1972 року Василя Стуса заарештовано. Арешт – це завжди удар, але отерплому тiлу удар не болить. У камерi вiдчуваєш свободу вiд суєти половинчастого життя i стаєш лицем до неба.

О царство пiвсерць,
пiвнадiй, пiвпричалiв,
Пiвзамiрiв царство,
пiвзмаг i пiвдум

– прощався поет з минулим.

У тюрмi вiдчуваєш вiдноснiсть учорашнiх цiнностей i справжнiсть тих, що завжди з тобою. В камерi, так само, як у безмежному морi, вiдчуваєш великого Бога. I навiть великi зорi на клаптику неба, розiп'ятого на ґратах.

Оце твоє народження живе.
В оновi тiла i в оновi духу.

Але до камери приходила ясна свiдомiсть долi – така ясна, як євангельська iстина:

"Зерно не дасть плоду, поки не вмре".

У маленьких камерах, що в бiк Святої Софiї, крiзь ґрати на маленькому вiконцi пiд стелею було видно клаптик неба i вранiшню зорю. Це було найрадiснiшим моментом наших сiрих свiтанкiв. Для Василя ця зоря кинула вiщий промiнь, з якого народилась вiзiя:

Менi зоря сiяла нинi вранцi
устромлена в вiкно. I благодать
така ясна лягла менi на душу
...ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху.

Розумiється, виробленi вiками нестерпнi реалiї тюремного режиму нищать особу:

Уже моє життя – в iнвентарi...

I душу пронизує холод кiнця. I холод наводить на роздуми:

А все ж нестерпна безневинна кара.

I передчуття: може – назавжди?

А кожний ранок зазирав у тюремнi шиби iреальним кошмаром:

Свiтанки, мов яйця пташинi,
кволi спроквола-синi,
що випали з гнiзд i щебечуть,
i крильцями трiпотять.

У тюремне вiкно зазирала також змордована й розп'ята Україна, де безкарнiсть зла i сваволi нагадувала часи Батия. У сейсмографi глухої камери висвiтлювалися уявi апокалiптичнi видиви:

Привиддя постають
спогаданi, згорьованi, урочi,
з моїх артерiй кров солону точать
i, як кривавi зозулi, кують

А навколо моторошного царства квiтучого болота свище вiтер терору:

Довкруг обрiзано жалi,
обтято голосiння.

У тишi одиночної камери настає нове народження поета великого трагiзму. Вiн заяснiв, наче ударений струмом, i стеля його поезiї раптом стала пiднiматись до високих прояснень:

Моя душа запрагла неба
В буремнiм летi держить путь на стовп
Високого вогню.

У цьому вiршi, написаному на початку ув'язнення, вчувається вже Стусове поетичне й життєве кредо, i в ньому – джерело його сили.

Власне, вiн уже давно шукав свого шляху, пориваючись у рiдну стихiю – нагору, несмiло думаючи про Олiмп. Але коли вiдчув, що його дорога веде на Єолєоту, ступив твердим кроком, з соромом переступивши хвилину легкодухих вагань. Стус рано прийняв дорогу страждань – рано й остаточно вiн прийняв мудрiсть Йова. Людина суворо правдива, вiн не знав конформiстської моралi i тiєї протидуховної отрути, якою легкодухi виправдовують свiй шлях повзучого егоїзму. З середньовiчною цнотою вiн принiс життя на вiвтар Батькiвщини й мистецтва – безоглядно, цiлком.

Щось було i благодатне в зворотному боцi тюрми – в аскетизмi, в самотностi, i в одвертостi диявольського наступу на святинi. Смерть сидiла в камерi, як сова, зазирала в душу – i пiд її поглядом прояснювались абсолюти, iдеали й дороги образи. Але щоденний шабаш дрiбних бiсiв нагнiтав атмосферу страху й непевности.

Про поета будуть написанi дослiдження як про стривожену совiсть його поколiння, як про трагiчний голос гармонiї i розпачливий зойк дисгармонiї свiту, що втратив моральнi опори.

Але вже зараз треба написати про мiстичне вiдкриття поетом Бога – на тiй висотi, де розминутися з Богом неможливо…

Читати далі