Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Василь Голобородько: "Поклав своє життя за Україну"

Василь Голобородько: "Поклав своє життя за Україну..."

Спогади В. Голобородька про В. Стуса: високий інтелект, дивовижна ерудиція, поєднані з небайдужістю і чуйністю робили поета дійсно непересічною особистістю епохи.

 

Кажуть, істинне знання про людину тільки у Бога... Того Василя Стуса, яким він був перед самим собою, бачимо у його поезіях. Я ж говорити­му про нього у власному сприйнятті, про те, ким він був для мене і хто я перед ним.

На що була орієнтована його душа? Чим боліло його серце? Які питання хвилювали його розум?

Він поклав своє життя за Україну, за честь і гідність кожної окремої людини, за майбутню перебудову, яка неодмінно мусить увінчатися успіхом: народ від­чує себе справжнім, а не декларованим господарем у своїй країні; українська мова і культура досягне свого розквіту — справжнього, а не лише пропагованого на папері; кожна людина відчує себе громадянином із усіма належними йому правами і обов’язками.

Наше знайомство відбулося навесні, десь у травні 1965 року, на якомусь вечорі у Будинку літераторів. Я тоді навчався на першому курсі Київського універси­тету, Василь був аспірантом Інституту літератури Ака­демії наук. З мого боку це було справді знайомство, адже я не знав ні його поезій, ні його самого. Василеві доводилося вже читати мої вірші — і публіковані, і в рукописах. Вже згодом я чув від інших знайомих, що Василь відразу ж став великим симпатиком тих моїх перших спроб. Це, мабуть, було причиною того, що він звернув на мене свою увагу й захотів познайо­митися особисто.

Того гарного травневого вечора ми довго розмовля­ли. Пам’ятаю, з яким великим захопленням він говорив про Льва Толстого, переповідаючи окремі місця з його творів, і пізніше мені неодноразово довелося слухати такі ж захоплені його відгуки про твори інших письмен­ників — не лише українських, а й росіянина Василя Бєлова, киргиза Чингіза Айтматова, про багатьох європейських літераторів і мислителів — сучасних і про тих, хто жив давніше. Виокремлення того чи того пись­менника з-поміж інших ніколи не йшло за національ­ною ознакою, а тільки за ознакою значущості створе­ного. Кохався в німецькій літературі: Гете, Рільке, Брехт — перекладав їхні твори з німецької, писав про них поезії і статті, мав їх у своїй душі.

Коли б доля була прихильнішою до нього, а час сприятливішим, який блискучий науковець був би з нього! Кожен, хто читав його глибокі розвідки чи то про Павла Тичину, чи то про Бертольта Брехта, чи про молодого поета з «київської школи», чи то інші статті (деякі з них були надруковані, деякі так і залишилися в руко­писах), поціновував ті роботи дуже високо.

Але Василь Стус зробив інший вибір: громадські справи поставив вище кар’єри науковця, вище справ осо­бистих, приватних. Власне, вибору й не було, адже він ціле своє життя лишався однією особистістю, жив одним: відстоюванням справедливості — і в міжнаціо­нальних стосунках, і в соціальній сфері, і в ставленні всемогутньої держави до окремої особистості.

Дуже не любив Василь Донбасу, хоч і жив на Донбасі у самій «столиці» шахтарського краю. Так, він бачив наслідки інтенсивної індустріалізації того краю: безладне (хто наважиться сказати, що цілеспрямоване?) перемішування народів, з поступовою їх денаціоналі­зацією та русифікацією. Українські школи на цій українській території зникали одна за одною. 1964 року, у час мого вступу до Київського університету на українське відділення філологічного факультету, україномовна семирічка у моєму рідному селі була переведена на російську мову, якою лишається й дотепер. Місцева преса виходила в основному російською мовою. І все це робилося на тлі нібито неважливості й непотрібності підкреслювання та відстоювання національної приналежності, на тлі офіційних заяв про ніби­то розквіт націй і національних культур. І ставлення до навколишнього середовища було відверто споживацьке, грабіжницьке — Донбас перетворювався на великий смітник, зовсім не придатний для життя. Усе це бачив Василь і розумів, що проблеми денаціона­лізації не були суто донецькими, вони стосувалися всієї України, і Донбас уже тоді наочно демонстрував, у яке суспільство може перетворитися в недалекому майбутньому вся Україна. На превеликий жаль, ні Василь, ні я, ні інші, хто серйозно задумувався над цим, не помилилися...

Так само, як не помилявся Василь і в ставленні до тодішніх колгоспів, не раз із болем у голосі говорив про те, що сталінські колгоспники, декларовані громадяни,— це ті самі покріпачені селяни, позбавлені паспортів, безправні й беззахисні перед сваволею голів та бригадирів. Умови життя і праці колгоспників були відомі йому не з чуток, адже дитинство Василя минуло у селі на Вінниччині, він бачив усе своїми очима, бачив матір свою, яка гибіла на колгоспному полі з ранку до темряви, отримуючи за те символічний трудодень. І чи ж може людина, яка не соромиться називати себе людиною, бачити все те і не говорити про те вголос, замовчувати, ніби того всього не існує, не протестувати проти тих, хто влаштував і підтримував такий стан речей, хто охороняв так несправедливо влаштоване життя?

Василь не мовчав. Не мовчав і тоді, коли після короткочасної «відлиги» знову запрацювала репресивна машина: влітку 1965 року були заарештовані, а потім і за­суджені представники молодої творчої інтелігенції з Києва та Львова. Насувалися похмурі часи реставрації сталінізму із усіма сумними для народу наслідками. І хоч повної тієї реставрації не відбулося, наступники Сталіна де в чому навіть перевершили свого кривавого вчителя: денаціоналізація на Україні поширилася небачено, грабіжницьке ставлення до навколишнього середовища набрало ще моторошніших розмірів: мертві рукотворні моря, мертві отруєні поля, мертва чорнобильська зона...

Василь виступав на захист заарештованих, знаючи про цілковиту безвинність їх та про вигаданість висунутих проти них звинувачень. Лише за протест проти сваволі власть імущих та за природне, людське співчуття до несправедливо покараних осіб Василя звільнили з Інституту літератури.

На той час я вже не вчився у Київському університеті: після моєї невдалої спроби перевестися до Київського театрального (прагнув навчатися на факультеті кінорежисури) я за власним бажанням покинув університет, трохи випередивши події, бо негативне ставлення до мене комсомольської організації факультету (звичайно ж, під впливом партійної і особисто парторга факультету) вже відчувалося: на комсомольських зборах мені вже робилися закиди, що я не виконую жодних комсомольських доручень, замовчуючи, що ніхто ніяких доручень мені не давав. Я розцінював це як причіпки, знаючи, що єдина моя «провина» — у спілкуванні з людьми, на яких накинули недремне око репресивні органи. У справедливості власної думки я впевнився, коли з Київського університету почали відраховувати студентів лише за те, що вони були знайомі й спілкувалися з шестидесятниками. Один за одним, не за власним бажанням, покинули Київський університет Микола Холодний, Василь Рубан, Віктор Кордун, Надія Кир’ян, Петро Марусик, Микола Воробйов.

На 1966—1968 роки (тобто до того часу, коли в червні 1968 року мене призвано на військову службу) припадає час найчастіших наших з Василем зустрічей. Восени 1966 року мені вдалося поновитись на другому курсі Донецького університету, але вже в кінці року мене відрахували за, як сформульовано в наказі, «дії, не сумісні зі званням радянського студента, порушення (якогось, не пам’ятаю числа) параграфа статуту Донецького університету та за систематичні пропуски занять і неуспішність». «Злочин» мій полягав у тому, що я в гуртожитку тримав, читав й іншим студентам давав читати роботу І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Про що йдеться у тому певному параграфі статуту Донецького університету, я й досі не знаю, бо ніхто мене зі змістом статуту, і з тим параграфом зокрема, не знайомив. Пропуски занять та неуспішність додали для повноти підстав, бо до занять мене не допустили ще перед початком зимової сесії. З гуртожитку ме­не також виселили ще задовго до появи наказу про відрахування.

Василь, тільки-но дізнався про мої пригоди в університеті, декілька разів відшукував можливість приїхати до Донецька, щоб морально підтримати мене у ті нелегкі дні, також хотів бути в курсі ганебної справи, на якій добре погрів руки професор університету І. І. Стебун, фігура досить зловісна в українській літературі. Не забувається й моя разом з іншими добрими знайомими- донечанами (пізніше вони виїхали з Донецька в інші міста) гостина у Василевих батьків...

Майже двадцять років, аж до 1987-го, довелося мені перебувати у невимовному стані повного безправ’я — без прописки, без постійної праці, без засобів до існування, зі щоденним чеканням перемін у житті на ще гірше, у невідомості щодо своєї подальшої долі... Відразу ж після виключення мене з Донецького університету я жив у рідному селі у батьків, інколи приїжджаючи до Києва. Найчастіше знаходив притулок у Василя: багато переслідуваних і бездомних молодих поетів могли розраховувати на нічліг у його домі. В той час, на відміну від пізнішого, що настав після січня 1972 року, тиск на переслідуваних іще не набрав тотального характеру: відраховували з вузів, звільняли з роботи за набутим фахом, «били по кишені», але ще була можливість друкуватися. Пам’ятаю Василеві публікації: статтю про Брехта в «Жовтні», добірку віршів у «Донбасі», переклади поезій Лорки та Рільке, дещо він друкував під вигаданим ім’ям. У видавництві «Радянський письменник» довгий час лежав рукопис його збірки «Зимові дерева», та, незважаючи на позитивну рецензію І. Драча, збірка ця не з’явилася друком...

Від січня 1972 року почалися засудження — на максимальний, передбачуваний певною статтею карного кодексу, термін виправно-трудових таборів. Ім’я Василя Стуса було вилучено з літератури. З перспективи сьогоднішнього дня — часу перебудови — особливо помітно, що переслідування велося не стосовно до окремих людей за їхні окремі вчинки, а являло собою цілеспрямовану боротьбу проти талановитої молодої української інтелігенції, тобто було повторенням здійснюваного у 30-ті роки винищення української інтелігенції, хоча й в іншому, може, пом’якшеному ви­гляді, але із бажанням врешті-решт мати ті самі наслідки: оніміння і омертвіння українського життя, яке у часи «відлиги» почало оживати й набирати голосу.

Що може окрема, беззахисна в такому суспільстві людина протиставити всемогутній репресивній машині? Лише стійкість, витривалість свого духу, вірність самому собі і своїм переконанням. Лише окремим людям вдається це здійснити: пройти через усі муки і страждання і не зрадити себе. Жити із відчуттям абсолютної безперспективності життя — це свідомо обрати шлях загибелі, але це не самогубство. Так жити — свідомо жертвувати собою (аж до смерті включно) у відстоюванні своїх переконань.

І Василь обрав цей шлях.

Найбільше обурювався він насильством, багато думав над цим потворним соціальним феноменом, багато разів говорив про нього. Говорив про особливу закономірність, яку виявив іспанський мислитель Ортега-і-Гассет щодо проникнення насильства по вертикалі, від однієї суспільної формації до іншої, навіть до прямо протилежної попередній У час, коли багато хто з людей бачив і розумів, що коїться в нашому суспільстві, але ховав свій протест глибоко у власній свідомості, Василь Стус використовував будь-яку нагоду, аби свій протест висловити. Всі пам’ятають його сміливе і беззастережне поводження в столичному кінотеатрі «Україна» на перегляді фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Бачив я його листи-протести на захист засуджених до Президії Верховної Ради У PCP. Взагалі, він з огидою ставився до боягузства або до того типу поведінки, що його називають «хід конем»: Василь робив усе чесно і прямо, як і належить чинити вільній людині.

Чи робив Василь із своїх знайомих і прихильників власних однодумців, тобто чи займався коли-небудь тим, що в поважних документах кваліфікується як «агітація»? Скільки я знаю Василя, він цього ніколи не робив, вважав, що кожному відкривалися очі на дійсність самотужки. Тим, хто жив у цьому суспільстві і не бачив його важливих недосконалостей, Василь співчував. Але ніколи не переконував у тому, у чому не можна переконати людину, яка помиляється.

Друзів у Василя було багато, товаришував з багатьма, найбільше тягнувся (і до нього тягнулися) до переслідуваних, а їх у ті роки було чимало: не всі вони були приречені на поневіряння у мордовських та уральських таборах, декому вдалося затулити рота без притягання до «кримінальної відповідальності», до декого було застосовано інші (не табірні) форми пересліду­вання.

Душа Василева була відкрита багатьом, але він ішов власним шляхом. У цьому його сила і приклад.

Були серед тих людей, з ким Василь спілкувався, і випадкові люди, але вони довго біля нього не затримувалися, через короткий час відходили. Адже Василь був втіленням чистоти, прямоти, чесності і цього, не висловлюючи, вимагав від інших. Але не всі здатні творити товариську спільність на вищих духовних принци­пах, поминаючи побутові чинники. Та й усі ті люди, які зазнали найбільших переслідувань, включно із довго­тривалими термінами у таборах, були схожі на Василя Стуса — чистіших, чесніших, пряміших людей поза їх­нім товариством рідко доводилося мені зустрічати у моєму житті.

Василь якось по-особливому любив слово, відчував, його смак. Одного разу йому так сподобалося слово із вірша Миколи Вінграновського «ословитися», що він його вжив у своєму вірші, у рядках цього ж вірша подавши джерело, з якого так ним облюбоване слово було почерпнуте. Тут, до речі, мушу сказати, що Василь надзвичайно високо цінував поезії М. Вінграновського, багато з них читав напам’ять, багато дуже гарного сказав про них. Пам’ятаю, я якось висловив бажання прочитати Вінграновського якнайбільше (на той час існувала тільки видана ще 1962 року збірка «Атомні прелюди»). Василь невдовзі розшукав рукопис М. Вінграновського (це були ті вірші, що склали потім другу збірку поета під назвою «Сто поезій»), і ми кілька днів разом читали її на лавці під соснами у Святошині. Читали вірші, курили й говорили про високу поезію. Крім свого надзвичайного захоплення творами Вінграновського, Василь любив цього поета і просто як людину, вважаючи, мабуть, слідом за Чеховим, що в українському поетові все має бути красивим і досконалим: і поезії, і сам поет. «Ніби кільканадцять попередніх поколінь цілеспрямовано трудилися над тим, аби сформувати такого красивого чоловіка, як Микола»,— так він підсумовував своє захоплення ним.

У вересні 1985 року Василь Стус помер. Помер у таборі. За стійкість у своїх переконаннях, за послідовність їх висловлювання і безкомпромісність у їх обстоюванні. Такі люди, як Василь Стус, в той час не були потрібні, вони вважалися ворожими суспільному ладо­ві. Усе найцінніше, що може бути в людській особистості, в той недалекий час вважалося непотрібним і ворожим...

Дякую долі за те, що випало мені бути знайомим із Василем Стусом, спілкуватися з ним і пройти із його образом у душі через життя.

Вірю в день духовного воскресіння Василя Стуса, коли будуть видрукувані всі його поезії та публіцистика.

Вірю в здійснення мрій і сподівань Василя Стуса: у соціальну розкріпаченість людської особистості, у розквіт України.