Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Євген Сверстюк: Загадка смерті Василя Стуса

Євген Сверстюк: Загадка смерті Василя Стуса

 

АБСОЛЮТНО ізольована зона особливого режиму для «особливо небезпечних державних злочинців». Кругом болотяна місцевість. Надійний випробуваний конвой на чолі з природженим мучителем майором Федоровим. Жорстоко-надійний лікар Пчельников.

Але над усім — атмосфера безкарності. Держава віддала в'язнів на поталу карателям. То була особливо чорна година перед світанком. Без постійного контролю гайки в зоні найбільшого тертя мають тенденцію самозакручуватись. Хто не хоче «виправлятись» — нехай гине! Ця каральна директива витала в повітрі.

Але — чия директива! Начальник табору майор Журавльов за тиждень по смерті Василя Стуса застрелився. Його заступник Долматов одержав свій інфаркт. Його могила недалеко від стовпчика № 9, де лежали останки Василя Стуса.

Але ті, без чиєї вказівки не могли цькувати Василя Стуса, - живі. Руки їхні вимиті одеколоном. Але в них... залишились рукописи поета. І точна картина того, що ховалось за листами в коридорах... За причіпливими звинуваченнями Василя Стуса. Це довело його до одчайдушної останньої голодівки в холодному карцері на початку вересня 1985 року.

Цікаву картину дало б порівняння психології людей у різних формах режиму. Роки 60-ті працювали на вироблення гідності, стійкості і відпорності особи режимові в умовах карань. Але межа сміливості в рамках закону зупинялась на критиці спотворень «справжнього соціалізму» і тільки наближалася до критики самих основ — і до прийняття релігії.

Початок 70-х в тюрмі дав «свободу совісті» тим, хто прийняв свою долю, і зовсім забрав її в тих, хто вибрав «свободу великої зони». Тому після табору нам було вже важко повертатись в черги і знову пристосовуватись до лояльного лукавства і смішних цінностей. Вони катастрофічно впали, людина у всіх ешелонах влади здрібніла.

Якщо перший суд був ударом долі, після якого події життя розвивались у формі дешевого фарсу, то другий сприймався з відразою, як щось соромітне. Так сприймали свій другий суд Валерій Марченко, Левко Лук'яненко, Василь Стус. Гри вже не було — і сили руйнування й смерті теж не грались. Оголена ненависть і демонстрація насильства влади залишали в'язня, як смертника, в одиночці з єдиною думкою — про втечу. Втечу в інший світ — у власний світ.

Для Василя Стуса це супроводжувалось цілковитим неприйняттям влади (від радянського громадянства він з гідністю відмовився ще на засланні). Це було дуже важко здійснити — через примусовий щоденний ритуал контактів, через «право на життя», на листування «з близькими родичами», на побачення з ними. Всіма цими „правами” душа зека підживлювалася роками і десятками років... При цілковитій несумісності поглядів та інтересів в’язень і конвоїри все-таки жили в одному світі і були попри все людьми. Тільки за спиною конвою втілювалася ідея ненависті й смерті. Вони не з'являлись у світі — вони абсолютизувались. Навіть конвоїри тихо називали полковника Афанасова «чорний вовк». Але й там були відтінки...

Неприйняття Василеве було таким повним, що він зважився на цілковитий розрив. Фактично його позбавили і листування, і побачень з рідними...

Я боюсь, що нині читач, перегортаючи надзвичайно цінні для нас записки «З таборового зошита», не зовсім уявляє, який це фатальний, одчайдушний, останній документ!

Коли він потрапив за кордон (уявляю, як тремтіли руки Надійки Світличної, виконуючи волю автора опублікувати) це означало, що до Василя Стуса будуть застосовані найжорстокіші методи, щоб більше ніколи нічого від нього не вийшло. Постійні конфіскації листів, у яких були б хоча невинні вірші, позбавлення побачень, рік у одиночній камері, прощальний лист до рідних ще за рік до смерті — це була розплата передусім за «ту бомбу»!

Заповітний характер останніх рядків, розповідь про українського покутника Скалича (явно тривала тема його роздумів) — це свідчення того, що поет передчував, наче говорить останнє слово. Але після нього були ще довгі й мовчазні, як ніч, три роки...

Чи могли вони просто знищити його збірку поезій «Птах душі»? Напевне, ні: Стус був на особливому рахунку, і матеріали від нього були «документами»... Його тортури ми відчували. І у відсутності листів, і у вимучених листах, пропущених цензурою. «Я не піду звідси, поки не дізнаюся, що він помер», — одчайдушно роздумувала Надія Мандельштам біля воріт, за якими конав Осип Мандельштам. Така ж атмосфера стояла і навколо німої зони 36 — навколо Василя Стуса — у 1984-1985 роках.

Тема табірної смерті — це особлива постановка вічного питання

Як хочеться — вмерти!

Зійти непомітно

За грань сподівання,

За обрій нестерпну.

Цей вірш написаний підсвідомо, писаний в уяві не раз, як сповідь страждання, як марення замерзаючого в снігах. Але він дає тільки психологічне пояснення стану.

Життя і смерть у таборі настільки наближені, що різниця між ними часто зникає. Адже табір є зоною смерті.

«Це життя вмістилося у 40 років, а можливо, в 36», — пишуть про Валеріана Підмогильного. Чи був убитий 1937-го, чи безплідно жив у конанні ще 2-4 роки? В обійми смерті він потрапив у 1934 році – далі було вбивання.

Скільки років прожив Василь Стус? Чи включати в життя — нежиття? А голодівки?

Чи голодівки не є максимальним наближенням до смерті - настільки наближенням, що конвой застосовує метод примусового годування — лише для того, щоб уникнути скандалу зі смертю.

«Тихою» смертю десь повмирали Курбас, Плужник, Підмогильний. Легше буде перелічити, хто вернувся з сотень тих письменників, що були засуджені нібито до десяти років. «Тихою» смертю у зоні голоду умер Степан Васильченко — разом з мільйонами українських селян. Режим любить тиху смерть.

Але голодівки завжди були єдиною зброєю політичних в'язнів: бездушному режимові безборонна людина загрожувала своєю голосною смертю на знак протесту. Політзони утримували атмосферу опору постійними голодівками — не було й місяця без голодівок. Демонстрація готовності йти на смерть була постійною. Але там, де на голодівку перестали звертати увагу, в'язень був щодень провокований на смерть. Спробуй встановити в тому хитанні між життям і смертю різницю між вбивством і самогубством. Вбивство було суттю режиму, який не дає жити, не дає і вмерти. В'язень не міг нічого зробити, щоб порушити маятник у бік життя. Але в його силах було розхитати цей маятник у бік смерті. Він ішов на це в боротьбі за свою гідність, коли я з релігійних, і з інших принципових мотивів був проти самогубства. Мотив смерті звучить у його мові природно, бо готовність на смерть є готовністю боротися за життя, за свої права. Але смерть є своєрідним привілеєм — і брати цей привілей є виявом слабості. Так само, як берегти життя є виявом слабості.

«Ні за яку ідею не можна сидіти в цьому карцері», — якось сказав один політичний в'язень, і від того часу став посміховищем. Його вислів став гаслом боягузтва і компромісу. Так само втрачав авторитет в'язень, який після оголошення голодівки не дотримував її.

Часті голодівки гостро наближували межу смерті. Це було самовбивання, яке щораз глибше входило в характер, у спосіб життя, ставало способом боротьби за збереження свого життя.

Тому дуже коректно треба підходити до припущень про причини смерті в'язня. Повторюю, межі між вбивством і самовбивством часто зникають: людина, яку вбивали всіма фізичними і моральними засобами, — вбила себе! Хто це може встановити — навіть з очевидців?

Була чутка, що Стус наклав на себе руки. Але ми точно знаємо, що привілею смерті він не прийняв би просто через свою гордість і гідність, не кажучи вже про релігійно-моральні принципи.

Отже, загадка смерті Василя Стуса не еєзагадкою, коли ясно усвідомити, що його вбивали, по суті, безкарно, і він не мав чим боронитись, окрім демонстрації постійної готовності вмерти... Спровокувати смерть за таких умов було дуже легко, і начальство в цій атмосфері ставало нерозбірливим. А в'язень тримався за слова молитви «і не введи нас у спокусу», як за стеблинку. І не випускав її з рук.

Однак характерна для Василя Стуса у тій атмосфері вмирання відсутність мотиву жалів і докорів. Воістину, «блажен, хто тратити уміє»!

Повернемося до його реального життя в контексті доби, в літературну атмосферу, щоб уявити хоч якісь хвилини животворної радості. Хто живив його ватру, крім зеків? У листах часто повторюються імена друзів і подруг, які йому писали.

Важко переоцінити значення і для В. Стуса, і для І. Світличного, і для мене невгомонної душі української культури в німецькій інтерпретації — Анни-Галі Горбач. Вона пробивала стіни камер своїми листами. Вона перша поцінувала і переклала на німецьку мову поезії Василя Стуса, зробила відомим його ім'я німецькому читачеві.

Для живого навіть малесенька чутка про твоє життя десь поза тюрмою — це найживіший факт біографії! Це трепет уяви про відлуння твого серця. Я певен, що в колимські роки Василь Стус «видобував» свій живий контекст з цих закордонних листів так само, як я видобував із змістовних листів професора Юрія Луцького з Торонто, а також з важкого німецького гандшрифту загадкового доктора Кваста, за яким стояв його колега, скромний естет Володимир Козак. І все це разом творило образ літературного світу заслання.

Найповніші дані зібрані про це, так само як найповніше зібрані вручені і не вручені адресату листи, зберігаються у «балухатих мистецтвознавців», котрі не переставали вести слідство... Коли восени 1987 на зібранні українського культурологічного клубу я зачитав есе про Стуса у формі звернення до президента міжнародного Пен-клубу з пропозицією клопотатись про відзначення 50-річного ювілею загиблого поета, то це підтримали «екстремісти», але в інструктованого кореспондента «Робітничої газети» перехопило подих, як від дотику до державної таємниці. І то було теж життя Василя Стуса, дух якого витав, засвідчував і тривожив своєю активністю в Україні щораз голосніше.

Свідчень про останній період Василевого життя маємо мало. Покм що найважливіше - опубліковане в № 3 журналу «Донбас» за 1990 рік «Таємно похований під номером «9» Василя Овсієнка. Це спогади дуже високої вартості — і за рівнем спостережливості, і за культурою та об'єктивністю відтворення. Образом цієї імпровізованої Кучинської тюрми на острівку в болотах «і Данта старого можна б здивувать». Адже там зібрався в замерзлій імлі цвіт нації. «Вічний» в'язень Левко Лук'яненко і теж вічний латиський правозахисник Гуннар Астра, Ті, що не вернулись — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко. Там же були Михайло Горинь і Василь Овсієнко. Звідти повернувся однокамерник Василя Стуса, російський письменник Леонід Бородін...

Чому ж така тьмяна остання сторінка життя? Страшенно темними і відгородженими були камери. Лютий конвой, лютий контроль зводив животіння людини до мінімальних проявів. І всякі голосні прояви сприймались там, як недоречні. Люди були різними і по-різному сприймали ті самі умови лютого режиму, який дедалі лютішав і завжди був націлений персонально на когось.

Один Бог знає, як він жив, відстоюючи з останніх сил своє право залишатись собою і свій обов'язок — не здаватись до кінця. Всі судження суб'єктивні. Всі беруть на свою міру і по-своєму говорять правду. Більшість були політиками, а політика веліла приймати мінімалізм.

Але правда була в дамокловому мечі, який падає на високо підняту голову. Спробуймо піднятись на рівень тієї голови — до легенди Василя Стуса. Сумніву нема, що Василь Стус, якому і народитись випало на Свят-вечір, був людиною, створеною для легенди. Завжди і скрізь він був людиною «іншою». Моральні імперативи послаблювали його інстинкт самозбереження, і скрізь, навіть у середовищі близьких, були ті, що докоряли його за нерозважність. Навіть в останньому колі Кучинського пекла він був єдиним, хто не відмовлявся од голодівок з приводу сумних дат — він був єдиним: хто приймав світ ідеалів і принципів за єдино справжній світ. І він був дуже самотній — навіть поряд зі славними людьми, що любили його і оточували — в сусідніх камерах. І тут ні до чого питання про гречність з якогось боку.

В авангардному відсіку приреченого корабля (до керма щораз тупіші капітани!) був дисидентський світ, точніше — моральна опозиція, ті, що вголос не погоджувалися і не приймали. Це були різні люди, вони по-різному поводились в ситуації фатального вибору, навіть ті, що отримували максимальні терміни...

«Так, хочуть довести, що наша боротьба безнадійна. Можливо, так воно і є. Але ж ми повинні це робити, залишаючись порядними людьми», — говорив академік Сахаров. Далі вже відкривалися індивідуальні варіанти вибору моментів боротьби і перечікувань. Хто праведний - нехай перший кине на інших камінь. Суддів завжди більше ніж тих, хто тихенько попросить: в'язневі сумління вузлик з вечерею і тихенько пропросили: «Не згоряй, не згоряй так одразу».

Мені б дуже хотілося нині почути спогади тих, що приходили до Василя Стуса з таким несміливим проханням...

У цьому розміні таланту поета на бойову одиницю — навіть без відчуття суспільством трагічної вини — є щось дикунське, аморальне. Я не вірю в суспільство, яке може все мовчки проковтнути з виглядом непричетності, і не вірю, що з байдужих глядачів жертвоприношень щось путнє визріє. Де вони наберуться уваги й поваги?

Коли світити і жити є злочин, яким займається наймогутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір'я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка б його стримала. Оскільки свобода вибору — то завжди те, що може собі дозволити характер, то вибору у Базилеоса не було. І він вийшов на свою Сенатську площу.

Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате... прийде нове покоління... — Вічний мотив.

Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі ясно усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе обов'язок солдата: якщо не я, то хто?

Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій бік... Тим часом нам треба зрозуміти: Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи.

Не може так бути, щоб усе никло і нишкло, а життя залишалось. Звичайно, на другому полюсі пристосувань, служінь мають бути високі постаті, живі за всіх, що беруть на себе обов'язок честі або хочуть брати і стати там, де колись стояв офірний вівтар, і свіча висвітлювала обличчя апостолів та мучеників. Стус не питав, чи важкий хрест, а природно і постійно ніс обов'язок честі, як спадок предків.

Це добра усмішка нашої національної долі, що вона в найчорнішу годину перед ранком дала нам людську легенду з даром великого поета! Не треба нічого вигадувати, підтягувати — досить просто зрозуміти і триматись на рівні усвідомленого факту.

Але на легенду накидаються юрби... Після революції звідусіль з'явилися «діти» і «небожі» лейтенанта Шмідта...

Наш обов'язок честі — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім'я його не надається для політичної демагогії і плакатного патріотизму. Під його прапором мають право збиратись безкорисні ідеалісти саме ті, хто світить незалежно від обставин і від погоди.

Тільки через загибель - до життя! І ось нарешті, в 1989-90 роках Василь Стус підходить до виконання свого високого призначення: відтворити, відновити зруйновану культурну, духовну атмосферу, заявити про незмінне місце поета в люту пору історії України, коли змістилися всі місця, але потрібний чистий прапор для всього живого