Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Леонід Плющ: Вбивство поета Василя Стуса

Леонід Плющ: Вбивство поета Василя Стуса

 

Прости мені, що ти, така свята,

на тім вогні, як свічечка, згоріла.

Ой як та біла білота боліла,

о як боліла біла білота!

....................................

А рідна нива, як вогонь, горіла

і чорні викидала колоски!

В. Стус, «Палімпсести»

 

Це горіла Україна, її душа, й боліла душа поета Василя Стуса, зранена болем свого народу.

4 вересня 1985 р. в пєрмському концтаборі особливо суворого режиму на Уралі загинув від численних хвороб, набутих за 14 років поневірянь по всіх колах ґулазького пекла, видатний український поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, перекладач Василь Семенович Стус. За страшні роки з 65-го по 85-й рік, ґебісти знищили фізично не тільки поета, а й майже весь його творчий спадок. Залишилося кілька сот його віршів та кілька перекладів західньоевропейських поетів. Залишилась також політична публіцистика Василя Стуса.

Тема смерти й безсмертя Василя Стуса постала ще в 75-76-му роках, коли друзям у таборі, політв'язням різних націй, вдалося врятувати життя Василя Стуса й частково його тюремну поезію. Письменник-політв'язень Михайло Хейфец, який нині живе в Ізраїлі, розповідає у виданій минулого року в Мюнхені книзі — «Українські силюети», як він переконував начальника концтабору: «Стус — величезне явище в українській літературі. І якщо ви замордуєте його, український народ неминуче прокляне вас, як він досі проклинає Шевченкових катів». Навіть до тупого мозку лейтенанта ця думка пробилася, і якби не вище начальство, можна було б досягнути якогось успіху (Лейтенант не знав, що й самого Шевченка Москва давно плянує оголосити клясовим ворогом...).

У серпні 1975 року, якраз тоді, коли відбулось підписання Гельсінкських угод, Стус умирав на очах друзів. Його тоді врятували не Гельсінкські угоди, а товариші-політв'язні. Протягом 10-ти років здійснення «досягнень» цих угод органи КДБ запроторили Василя Стуса вдруге в тюрму за участь в Українській Гельсінкській Групі. І от його в ув'язненні добили.

Тяжко пояснити західньому читачеві, за що в Радянському Союзі вбивають поетів. Тяжко пояснити й те, заради чого українські поети свідомо йдуть на смерть у таборах.

Та й сама поезія в наш час не відіграє на Заході тієї ролі, що в східньоевропейських країнах.

У нас поет ще досі — речник народньої душі, народнього сумління. Ще досі він — пророк. Влада, не розуміючи поезії, вбачає в справжньому поетові ворога, якого треба закатувати на смерть. Сто років тому цар Микола І замучив Шевченка, в 30-ті роки Сталін замордував майже 80 відсотків українських письменників. І нині серед 144 письменників світу, що стоять у списку ув'язнених письменників, який уклала Комісія ПЕН-Клюбу, 25 українських літераторів-політв'язнів...

Розповідаючи про вбивство Василя Стуса, слід було б розповісти про хресний шлях поета, про його політичну діяльність і про саму його поезію. Я виберу останнє, щоб вимушена обставинами роля борця не закрила собою головного в поета — його поезії. Як убивають у ҐУЛАҐах, західній читач уже знає, а суть громадсько-політичної позиції Стуса невідривна від його поетичного світогляду.

Поет Василь Стус народився під час так званої відлиги й належить до руху «шестидесятників» — Третього українського відродження.

Перше українське відродження було розтоптане чобітьми Петра І. Друге українське відродження було задушене голодом 32-33-го років і було розстріляне в 30-х роках Сталіним. Після смерти Сталіна здавалося, що українську культуру знищено, але за короткий час відлиги вона відродилася плеядою талановитих письменників та мистців. Відлига не перейшла у весну — вже в 65-му році ґебісти заарештували десятки діячів української культури. Серед них був видатний літературознавець і перекладач Іван Світличний, близький друг Василя Стуса.

Стус писав тоді у вірші, присвяченому Іванові Світличному, про те, що нуртувало в душах багатьох «шестидесятників»:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Ій-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив?

Вже переступив! — бо 4 вересня 1965-го року, рівно за 20 років до смерти, разом з Іваном Дзюбою та Вячеславом Чороноволом, Василь Стус виступив на перегляді фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з закликом до присутньої в залі інтелігенції не мовчати, а протестувати проти ресталінізації. Не мовчав тоді й сам Параджанов, за що його й досі карають. Карають і Чорновола...

Вірш Світличному Василь Стус писав у кочегарці, де працював після того, як його вигнали з аспірантури Інституту літератури.

Але поетові муляло сумління, що за якісь гріхи перед собою

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Досьє росло до 1972 року, року генеральної розправи з українською інтелігенцією, розправи, яка зачепила потім навіть верхівку компартії України.

В 1972 році Стуса заарештували разом із Світличним і Дзюбою.

Та ще раніше, в 1970 році, в коло шестидесятників увійшла перша страшна смерть — за ще досі неясних обставин була вбита художниця Алла Горська. Над її труною, Василь Стус прочитав свій вірш, в якому зробив остаточний вибір:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай!

У чорній стужі сонце України,

а ти шукай — червону тінь калини,

на чорних водах тінь її шукай.

Бо мало нас. Дрібнесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров — така крута,

така терпка, як кров у наших жилах.

У білій стужі білих голосінь

ці грона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Поясню деякі символи...

«Грона болю» — це гілки калини, що ми, присутні на тому зловісному похороні, кидали в могилу Алли. Калина — традиційний символ України, жінки, матері, коханої.

«Сподівання» пов'язано зі «сповіданням», тобто зі сповіддю й віроісповіданням. Разом із «щоптою», п'ятірнею або трьома перстами для хрещення. Це дає єдиний образ того грона, жменьки вірних своєму народові шестидесятників, які зібралися в ім'я Господнє, в ім'я України.

В первісному варіянті був зловіщий рядок передчуття, передбачення долі цього грона:

Усім нам смерть судилася зарання...

Характеристичною ознакою кожного великого поета є те, що будь-який його твір є сконденсованою історією культури, її минулого й навіть майбутнього. Віддаючися безоглядно своїй долі поета — самій стихії поезії, поет сам стає цією долею і тому його вищі злети в поезії віщі.

Так і цей вірш виявився пророцтвом смерти композитора Володимира Івасюка, ліричні пісні якого з 1960-х років — найпопулярніші на Україні. Одна з них «Червона рута», можливо навіть відбилася на образі червоної калини в пророчому вірші Василя Стуса.

В 1979 році, як повідомляли з України, «тіло Івасюка знайшли в лісі, повішене, з виколотими очима, поламаними пальцями, з глибокими ранами на грудях, у які були встромлені гілки калини».

Але свідомо поет в цьому вірші виходив з образів й стилістики поета другого, Розстріляного Відродження 1920-их років. «Грона болю» виросли з «Лебедів» (1928) Михайла Драй-Хмари.

В 1928 році вже було ясно, що гра в інтернаціоналізм закінчилася, й почалося нищення української культури. Драй-Хмара в «Лебедях» писав про «п'ятірне гроно» мужніх лебедів, що в озері, що покривалося кригою, продовжують свій плив, ламаючи кригу. Відбиваючися від партійної критики, яка вбачала в п'ятірному гроні групу так званих «неоклясиків» (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт, М. Рильський), Драй-Хмара пояснював, що мова йде про п'ятьох французів, поетів «Абатства» (Ромен, Дюамель, Вільдрак, Аркос, Мерсеро).

Мало хто з грона неоклясиків пережив зиму 1930-их років. Троє були, як і Стус, замучені в таборах (Зеров, Драй-Хмара, Филипович), Бургардт-Клен врятувався втечею на Захід. Рильський вижив ціною свого таланту й совісти — став сірим одописцем тирана й катів свого народу.

З-поміж тієї «щопти» — жмені, про яку писав Василь Стус, духовно помер Іван Дзюба, що вийшов із тюрми ціною зради товаришів і зречення себе й свого таланту.

Падіння Дзюби боляче вдарило Василя Стуса, хоч він і вивчав феномен самознищення таланту на прикладі геніяльного українського поета Павла Тичини, що впав у 30-ті роки до рівня символу сірости радянської антипоезії.

Сам Василь Стус з усіх своїх праць найбільше цінував саме цей дослід падіння генія, «Феномен доби». Я мав щастя читати в 1971 році цю блискучу й трагічну працю Стуса про його улюбленого поета Павла Тичину. Цей твір знищили в 1972 році ґебісти. У цьому творі Василь Стус розкрив досі нечувану, бо неможливу до XX сторіччя, таємницю біографії людини, «блазня при дворі кривавого короля», пігмея, який з 30-х років був змушений постійно боротися з своєю геніяльністю — щоб не вийти за межі дозволеної сірости.

Дзюба — далеко не геній, але був досить талановитим критиком. До того ж — другом Василя Стуса. Свій лист із табору до Дзюби, який саме тоді розписував «грані кристалу» квітучої радянської культури, Стус закінчує словами:

«Я тужуся пригадати твоє півзабуте лицарське обличчя — і в очах мені стоять сльози».

Василь Стус писав Дзюбі:

«Зупинившись на перехресті, ти пустився навтьоки від самого себе, ми ж рушили далі. Зробили новий крок. Цей крок — як у прірву. Але — це наш крок до самих себе, до свого народу, до нашої будучини».

«Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів».

Становище української культури нині настільки жахливе, що кожен український інтелігент коли-небудь мусить дійти до цього перехрестя: або стати яничаром і духовним нікчемством — або піти хресним шляхом. В українців нема навіть тих закутків «чистої» науки й офіційного патріотизму, які є в росіян. «Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської й національної гідности».

Ґебісти нині підвели рису під життям Василя Стуса. У Дзюби ж попереду роки життя, яке гірше за смерть.

Доля Стуса ствердила, що його вибір у тій ситуації був єдино можливий. Навіть та кількість його поезій, яку вдалося врятувати, кілька збірок, які опубліковані за кордоном, показують, що на своєму тяжкому шляху політв'язня поет Стус ріс, і виріс на окрасу української поезії.

Продовжувач високої традиції лірики «неоклясиків», орієнтованої на вершини європейської поезії, поет-філософ, Василь Стус встиг таки оволодіти майстерністю своїх вчителів і зробити крок далі, створити власну поетику, яка ще чекає на своїх дослідників.

Вимушений стати політичним борцем, Василь Стус переборов спокусу актуальної «громадської поезії» народницького типу. Саму концтабірну поезію він перетворив на поезію як таку. Це відповідало його поглядам на сенс поезії й життя поета. Хоча й писав друзям із заслання в 1977 році: «Моя поезія, мої переклади — то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ єдині обов'язки», але при цьому знав і те, що

Вся суть твоя лише в поеті,

а решта тільки перегній,

що живить корінь.

Боротьба за народ була і є боротьбою за себе, двобоєм з собою — самопізнанням:

Давно забуто, що є — жити.

І що є світ, і що є ти.

У власну душу увійти

дано лише несамовитим.

«Несамовитість», абсолютна безкомпромісність (з ґебістами просто не розмоляв) дивувала навіть друзів по табору, людей твердих і мужніх. Але це не була «несамовитість» фанатичного озлоблення:

Як добре те, що смерти не боюся

і не питаю, чи тяжкий мій хрест...

 

Що жив-любив і не набрався скверни,

зненависти, прокльону, каяття.

Тієї самої скверни, що перетворила й так часто перетворює революціонерів на нових катів. На Великдень у тюрмі поет записує

А світ — нехай святиться,

нехай святиться світ.

Наглядач зазирає в «очко»:

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Жаль за цього знищеного системою чоловіка і є народолюбством Василя Стуса

Ти все стоїш в моїй людській скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне...

Бож

Я сам, а ти — лиш тінь.

Жахлива країна тіней, «веселий цвинтар»:

Рад-соц-конц-таборів Союз,

котрий Господь забув.

Диявол теж забув, тепер

тут править інший бог —

марксист, расист і людожер,

один за трьох.

Тут — «бог носить Галіфе, як справжній крук». Стус дав, можливо, найкращі в світовій поезії картини тюремного побуту. Наприклад, слідча тюрма в Києві:

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

Десь при вечірньому столі —

батьків моїх тужіння

згорьоване.

І далі, вже в тюрмі-концтаборі:

Тут живе

ховається у смерк і так існує,

пропахле смертю. Віко гробове

з нас ані спустить ока.

(Тут «віко» означає і «очко» для наглядання і покришку труни...)

Та найстрашніше не воно, «віко» стародавнього гоголівського Вія, що править тут, в ҐУЛАҐу, а прокльон, що «наче ніж» може увійти в душу, «щоб став і ти такий, як треба — черствий». Бо саме це — прокляття боротьби за справедливість, боротьби, яка нищить у душах борців любов. Ця мисль улюбленого Стусом Камю — - постійний мотив у його тюремних поезіях. Поет наголошує позитивний сенс своєї боротьби:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення. Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

Вихід за свої власні межі можливий лише через «самособоюнаповнення», з якого й народиться й вилетить з тебе «птах душі» — твій твір...

Та ось поет уже в концентраційному таборі. Він знаходить дивні, але до фізіологічного болю точні образи нежиття таборового. Ранок. Поет прокинувся.

... Глухий пляфон

розбовтував баланду ночі.

Це треба пережити наяву, щоб відчути болючу точність образу. «Баланда», якою годують в'язнів — рідина, досить огидна на смак. І в ній плаває трохи чогось їстивного. Так само бридке світло в ночі, що тягнеться від пляфона й заважає спати, але недостатнє для того, щоб читати чи ясно бачити речі.

Продовження цього «натуралістичного» образу так само точне, хоч і сюрреалістичне та абсурдне, як абсурдне життя в ҐУЛАҐу:

Деручкий

дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива

нової днини твань...

Це ні сон, ні ніч, ні день — а якесь «сниво», баланда-пиво, на дні якого таборова реальність — «днина»...

Та в таборі є одна незаперечна реальність твого буття — твої друзі, соузники:

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довколо виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбі,

хоч Господа на допомогу клич.

Німби від світла, що йде не від пляфонів, а з серця поета... З любови.

В одиночці гірше. Тут з тобою лише спогади, їх світло. І світло твоєї душі, якщо ти її виплекав.

... Горілиць

з-за оболоку свінула Софія.

Десь галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Там — Україна. За межею. Там,

лівіше серця!

Це все від світла власної душі, від «свічі в свічаді»

Із того раю

радів я, згублений в світах,

коли по звомплених зірках

сам — і смеркаю і світаю.

Та пам'ять душі приносить з собою і болі.

Біль за пригноблений, пограбований народ. Згадується в тюрмі подорож до українського П'ємонту, до карпатського містечка, туди, де «серце серця» Батьківщини. Та вже й там тхне рабським духом:

війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині.

Біль за рідних:

мабуть, тобі вже, мій сину,

зашпори в душу зайшли...

Так ішло із року в рік заглиблення поета, кришталево чесного з собою й світом. Вже самі назви збірок поезій, їх хронологія, свідчать про напрямок розвитку поета до себе й народу: «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Свіча в свічаді», «Палімпсести», «Птах душі».

«Зимові дерева» створювалися в той час, коли

Не розвиднялось і не дніло,

а в першу пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Половіння — загальна риса і часу, і людей цього, «хрущовського», десятиліття. Зимових дерев, що спробували піднятися, дати паростки. До того покоління половинного часу звертається Василь Стус:

Зайди за грань. Нам надто тяжко жити

непевністю. Межи. Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання...

Самозупинка половинних людей половинного часу стала падінням до «себе в рабство» і далі — - на «веселий цвинтар» — тому пора половінь швидко відцудніла

і знов синодиком смертей

утверджується самовладдя.

Настала пора,

коли в усі сліди

ступає тінь Іуди...

Ці половинні — Євтушенки, Вознесенські, Драчі, Коротичі, — стали Іудами нової зими.

Він надто пильно стежив шлях утрат... і тому

навік лишився під собою

для пробування, нижчого за смерть.

Це

... недомога

твоя — спізнати долі ліпоту,

переступаючи межу святу,

пустившись осіянної дороги.

Так, ця дорога стала дорогою до смерти в таборі. Але мета досягнута, мета — знайдення й очищення своєї душі,

що ловить благовість

сама собі не вірячи: знова

ти, виборена з тліну, все жива?

Це та свіча в свічаді, що навіть в труні-тюрмі дає свободу, можливість жити, дає світло: «сам — і смеркаю і світаю».

На свічаді — пил...

Стань! Не стирай з свічада порохи —

то все твої страхи, страхи, страхи.

Світла душі, що виникає в тобі від «самособоюнаповнення», вистачає, щоб висвітлити не тільки навколишнє, а й відтворити первісний текст на палімпсестах культури, так знівечений радянськими невігласами й затертий часом, цим свідком душі, як лейзерним променем, — висвітлити первісний пратекст.

«Палімпсести» — це тексти на пергаменті, які зчищали не завжди грамотні ченці, щоб на них писати свої хроніки. Сучасна наука різними способами, а серед них — спеціяльним опромінюванням, воскрешає майже знищений давній текст.

Василь Стус у своїх «Палімпсестах» не тільки воскрешає пратексти — він показує й те, як душа поета це робить. Його поезія є насамперед філософською антропологією. Душа людини — суб'єкт і об'єкт його поезії, світло й світ, який це світло пізнає й навіть творить.

Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть

іззовні і зсередини. Струмить

високий день. Як спирту штоф, стоїть

осклілий обрій.

Інші в душах тихнуть

і віддаються щедро, як жінки,

твоїй душі, що в сяєві оскліла.

Образ душі — свічі, перевтілений на лискучу руру, дає Стусові змогу поставити центральне питання філософської антропології — співвідношення пізнання й самопізняння. Твій внутрішній світ, твоє власне сяйво є шляхом, методом пізнання «інших» душ.

Тільки тобою

білий святиться світ.

— звертається В. Стус до коханої, до України, до Бога. Бо пізнання — - це любов. Самопізнання можливе лише як «Тебе — пізнання».

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби...

Ці рядки, навіть вирвані з табірного контексту, становлять одну з найглибших основ філософії Василя Стуса.

Вдивись уважно — навколо тебе «ніби німби», світло людських душ. Неначе іконописні лики прозирають читачеві в цих обличчях, сотворених «по образу й подобію Божому». Як і ти. Але твій лик тобі не видний. Він — вид.

Іконопис цієї сцени підкреслений зворотом «Стань і вдивляйся». Це преображені, дещо змінені слова Ісуса, звернені до вмерлої дочки Яіра. «Дівиця — встань»...

Стусове «стань» включає в себе і «встань», і сам образ воскресіння. Стань собою, самособою наповнися й вдивляйся. Тільки тоді, коли ти став, ти сам існуєш і бачиш інших. І через них бачиш себе, свою душу.

Становлення душі — насамперед відновлення історії, своєї й народу.

Палімпсести — це твоя пам'ять. Пізнання починається з неї.

І жайворони дзвонять угорі, —

мов гостре срібло річки степової.

Мені заблисло з пам'яті глухої,

де бродять тіні — з ночі до зорі.

Спогад про пісню — дзвін жайворонків, гострим сріблом прорізує не лише камінь тюремних стін, а й кригу забуття. З позасвідомости, нічних тіней, це срібло музи музики жайворона, висвітлює образи пам'яті.

Шар за шаром, пласт за пластом висвітлює поет глуху пам'ять. За сувоєм пам'яті його особистого життя йдуть сувої пам'яті народу. Висвітлення душі виявляється висвітленням культури.

Перед нами пергамен, палімпсести «книги битія українського народу».

Ми вже бачили, як висвітлив Стус трагічну смерть Алли Горської «п'ятірним гроном» Драй-Хмари. А її смертю, гроном болю за неї, він вирвав з небуття високу поетику 1920-их років. І це взаємоосвітлення двох поколінь створило новий вимір часу. Промінь душі з минулого сягнув у майбутнє й пророче освітив долю самого поета й його однодумців.

Доля кожного справжнього поета України неминуче перетинається з долею Тараса Шевченка. Не дивно, що основним пратекстом «Палімпсестів» Стуса є «Кобзар».

«Софія», що свінула з-за оболоку в тюремну камеру поета й освітила перед ним «галактичний Київ» «у мерехтінні найдорожчих лиць», вивела перед очі читача затерті школою та за висловом Стуса «балухатими мистецтвознавцями» рядки Шевченкового «Варнака»:

Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Кількома точними словообразами, «софійним» наповненням Божих храмів та галактичним Преображенням «святого» Києва вдумливий і талановитий філолог Василь Стус розкриває містичний сенс Шевченкової поезії. Це небесний Київ, небесний Єрусалим чи Софія другого пришестя Христового. Там, «за межею» табірної зони — Україна, в серці якої він прозирає її серце — духовну Україну. Прозирає сковородинськими очима серця. І тому з'являється «там, лівіше серця» безсмертна Україна.

Серце можна прострілити — та в «серце серця»», лівіше серця, куля не досягне. Там — безсмертна Україна духу, виразником якої є сам Василь Стус і ті найдорожчі лиця, в авреолі яких бронзовіє перед ним галактичний Київ.

Київ воскресної й одухотвореної України існує ними, живими, їхніми серцями.

Звертаючися «до братів по неволі», Стус розвиває свою філософію серця, оперту на думках шанованого ним Сковороди:

Удай, що обтято дорогу. Що спить,

душа розколошкана в смертнім аркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Коли обтяті просторові дороги на Україну, людині залишається ще один вимір — вимір часу, опертий на самозаглиблення душі. Смертний аркан, накинутий тюремщиками, в цьому вимірі стає арканом соняшним, танком душ, душі. І вихор карпатського танка душі пориває людину до вершин духу, стає високим наближенням до мети — до єдности душі з самою собою.

Ти чуєш, розбратаний сам із собою, —

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?)

Усесвіт не спить. Він ворушиться,

вовтузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це — торжество:

надій, проминань, і наближень і на-

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Пробившись душею крізь зашморг, смертний аркан, в духовний космос високих наближень Стус, намацує шлях до найглибшої своєї (як і кожного з нас) суті.

Мені зоря сіяла нині вранці,

Устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув нарешті:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Зоря ця — Софія, мудрість Божа чи як її називали символісти початку сторіччя — вічна жіночість. Це та сама Софія, що відкрила поетові небесну, духовну Україну.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі, ніби вічна мати,

вивищена до неба (од землі

на відстань справедливости), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич...

Образ Софії зливається тут з образом матері, яка вивищується у вічну матір — Україну, Землю, Божу Матір...

Софією, зорею вічної матері Василь Стус висвітлює найглибші, найтемніші кутки народньої душі. З прадавніх часів співають у нас пісню про Галю, спалену невідомо коли й невідомо за що. Ця, дика, варварська баляда лише своєю мелодією суму переборює старовинний свій сюжет людських жертвоприношень на честь кривавих поганських богів. Переборює не до кінця, мабуть, бо багато хто з слухачів її здригається від огидного обряду — міту. Здригається й Василь Стус — але зазирає в цю безодню прадавньої історії й творить свій катарсис, творить свій образ «Галі». «Галі» — душі, дочки великої матері. Чистої в своєму падінні ґетівської вічної жіночости:

Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобри...

- звертаються до «за біль білішої» Галі янголи. І у відповідь чується Господнє слово:

Прости мені, що ти, така свята,

на тім вогні, як свічечка, згоріла.

Ой як та біла білота боліла,

о як боліла біла білота!

Перекладач Ґете й Рільке, Василь Стус на українському ґрунті, в традиціях Тараса Шевченка й Сковороди, створює свій український образ фавстівської Маргарити, падшої душі, «Аніми», Софії. Душі, яка болем своїм відбілює з себе козацький бруд, відбілює до святости, до «білоти» субстанції чистоти, до карпатської білотки — едельвайсу, символу безсмертної людської душі.

Вона ж, вічна мати — сутнє душі поета. Читаючи Ясунарі Кавабату, поет медитує:

Як постав ув очах мій край,

наче стовп осіянний.

Каже: сина бери, карай,

Він для мене коханий.

Поетова душа освітлюється духом, образом Сина небесної вічної Матері.

До Нього звертається він, у пошуках своєї дороги в пітьмі нашого часу:

Поорана чорна дорога кипить.

Нема ні знаку од прадавнього шляху,

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

Останнє і є відповіддю Божою: зламана віть «віти» життя стає благою вістю волі, Христовою вістю — Євангелієм.

Все ближче край.

Дивлюся в порожнечу днів і літ —

і думаю: де та межа, котрою

вертається утрачена душа

у прапервні. У паділ тих розкошей,

які сурмили молоді літа.

Камо грядеши? Неслухняний крок

пізнав себе у цій ході невпинній,

а ти лише в його ступаєш слід.

Переступивши поріг київської тюрми, Василь писав:

Здрастуй, бідо моя чорна,

Здрастуй, страсна моя путь.

Своїм життям і смертю своєю Василь Стус здійснив свою волю.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні. І все почати знов.

Первослідом. О, щоб то нам прямитись

поверненням у смерть. О, що б то йти

узгір'ям долі в верхогір'я крику,

яким прорвався тверді першотвір,

і збурив певність німоти і тліну!

Розгорнувши своєю поезією книгу буття, освітивши її стерті прапервні — письмена, Василь Стус воскресив утоптану в бруд світову культуру. Воскресіння палімпсестів культури стало воскресінням душі поета, його особистого, національного і вселюдського.

За свідченням самого Стуса, до арешту 1972 року він усе ще був українофілом. В таборі він став українцем. Це означає самособою-наповнення, становлення повноцінної, автентичної людини.

Вибір: поет чи боєць — знято вірністю поета собі, творенням своєї долі незалежно від обставин життя. З попелу культури, з уламків зимових дерев, з-під товстого шару спаленої рідної ниви піднялася велична постать Василя Стуса.

Можливо, катам, табірним наглядачам, вдалося знищити останню тюремну Стусову збірку — «Птах душі». Але душі його білота — безсмертна. Птах душі вже вилетів з «Рад-соц-конц-таборів Союзу» високою поезією й навіки увійшов у скарбницю світової культури.

У двобої за свою душу Стус переміг. А з ним, самим його життям, перемогла його ідея. Його Україна його життям ще раз довела свою незнищенність.

Здійснилося те, в що він вірив:

Народе мій! До тебе я поверну

і в смерті обернуся до життя.