Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

"Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..."

Лист від 4.11.1984 р. — серед останніх надісланих Василем Стусом родині. 

Специфіка листів з ув’язнення, зокрема, в тому, що це ледь не єдиний засіб комунікації із зовнішнім світом, тому навіть листи до рідних мають багато різноманітних тематичних пластів.

Культурна паразитарність. Чому народ байдужіє до високої літератури і яким буде суспільство, запліднене літературою низькою. 
Навіть в ув'язненні Стус не полишає літературного процесу, а дивиться глибоко в корінь проблеми існування формалізації поезії і культурного лизоблюдства.
Він протиставляє Бажана і "усіх цих павличок і скирд", проте навіть у ньому він не бачить того вогню, аби "повернути здоров’я в рядок, у пісню":
"Чи можливі тепер такі пісні як “Ой на горі вогонь горить“? Ось у чім питання."



Фрамент листа до рідних від 4.11.1984 р.:

"Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури, хоч і як боляче про це думати. Упродовж усієї історії 99% митців були служками можновладців: виконували їхні забаганки, маючи за те змогу добре жити (тобто паразитувати). Митці губили принциповість свою, діставали, як поденний наряд, те, що згодом стало зватися закономірністю мистецтва. А народ упосліджений творив свою культуру, часом — ніби-культуру (карнавальне мистецтво), програючи на одному (Пікассо і митник Руссо, Мир искусства і Піросмані, Кричевський і Собачко-Шостак — які ж вони різні!), але й виграючи на іншому (дусі, що відкривався примітиву і утікав од холоду академічного). Такщо т. зв. культура розтеклася двома струмками, геть несхожими і функціонально різними. От і виходить, скажімо, що інший народ має могутню культуру вищих верств, але народу байдуже до неї, бо вона його не запліднила, більше того — вона, ця культура вищих верств, правила за ще одного експлоататора, якого слід би було ненавидіти, але до ненависті не дійшло: байдужість народу до цієї культури — гідна плата за зраду, за станові привілеї, за рабство духу. Бо які то душпастирі, що не піднялися над рабством духу, що згодували душу компромісами і компромісочками, заким, як маркітантки, не опинилися в обозі ясновельможних усе-і-всіх-кривдників. Тому мистецтво лизоблюдів утратило на волі, на буттєвості, втратило на етиці й випендрюється чистою естетикою, яка буцімто най-най-вища за всякі інші приписи. Кому вона потрібна, ця безмозка, бездушна, безсовісна естетика! Так мало людей було, кому боліли ці питання —  як-от Толстому, Швейцеру (та чи багато таких?). Є ще один аспект: дивною тотожньою протилежністю цим маркітантам од мистецтва є творчість народних (буцімто) письменників — без народу і без читача. Скільки їх — етиків-першокласників, що все життя ходили до школи мистецтва, а так і не піднялися вище церковно-приходського рівня. Є їх чимало і в російській, а ще більше — в українській літературі. Такі вони полум’яні, такі чесні, такі віддані, але такі малоосвічені, а то й просто — неписьменні. Як казав Самійленко, “Тарас Григорович помер, Їван Степанович у нас тепер“. Щось я забув уже — який вододіл існував у М.П.Драгоманова, що розділяв великоросійську і російську літератури? Здається, у нього був інший план, інший принцип розрізнення, але попри інший принцип територія поділу буде, мабуть, однаково схожою. Література втрачає вітальний дух. Література стає цариною анемічних душ, які не вміють (чи не хочуть) жити по-людськи, література стає схожою на продаж сиропної води, зельтерської. Тобто в міру т.зв. прогресування, література стає все більше й більше чинником не лише аморальним, а й деморалізаційним. Те, що вона сьогодні значною мірою стала явищем духовної немічі, в мене не викликає (на жаль!) сумніву.

Незалежність митця, повна й безоглядна незалежність митця од ясновельможних — ось, здавалося б, панацея. Але чи можна увільнитися од народу? Тобто, чи досить самого тільки гіпертрофованого індивідуалізму, аби в такий спосіб повернути здоров’я в рядок, у пісню? Ось у чім питання. Чи можливі тепер такі пісні як “Ой на горі вогонь горить“? Чи стадія розвитку — саме та, на якій пишуться такі тексти — проминула назавжди і повернення до неї немає? Оце читаю теперішні поетичні тексти — усіх цих павличок і скирд — і стає дивно: як можна так формалізуватися! Цікавіші рядки у Бажана (Павличко надрукував посмертну збірку), але й Бажан — як не надолужував свій світ останніми десятиліттями (італійці, Рільке, Гельдерлін, Целян, Гете), але так і лишився холодно-барочним. Сказати б, аристократизму рядка йому додалось не дуже. Усе це давній стиль, давня стилістика, перегорілий попіл, не-вогонь. Власне, який вогонь у 80 років? А що решта наша — порівняно з Бажаном?"

Читати більше