Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини)

1.08.1984

Дорога моя Вальочку,

Дістав на початку серпня Твого і Марусиного листа. Дякую. Певне, коли Ви писали, я перекладав (нарешті) “Орфея, Еврідіку й Гермеса“ Рільке. Так я люблю цю міні-поемку, так шаную окремі рядки з тексту (знаєш сама — все, що стосується Еврідіки), що побоювався пізнавати текст, перекладаючи, аби не загубити, боронь Боже, дорогого враження. Це схоже до першого, скажу так, інтиму: і шкода, і кортить. Слава Богу, впорався, задоволений, хоч і не знаю чим: Рільке, текстом оригіналу чи перекладом. І думаю собі, Вальочку: це все — про Тебе, про мою-Тебе, тобто ту-Тебе, якої, може, Ти добре й не знаєш, а хіба здогадуєшся — з моїх очей, рядків моїх, поглядів моїх. Рільке пише буквально:

“поруч із Гермесом, як дитина, йшла — Вона: така кохана, що й ліра не здобулася б на подібну тугу — як у цієї Жінки-Жалібниці, бо через неї світ став однією Тугою (Плачем), і в цьому світі-Плачі все стало Плачем: Ліс і діл, і шлях, і околиця, і поле, і річка, і звір. І сонце йшло в мовчазному визореному небі, наче довкола якоїсь іншої землі; і небо це зі шпичаками зірок було Небом-Плачем. Ось така кохана.“: “а зліва квапилась за ним Вона — ота кохана, що забракло й лірі здобутись на таку, як в неї, тугу, бо й світ став стужений од неї й все поспіль: ліс і долина і дорога й простір і поле і ріка і звірина, і в цьому світі туги, ніби десь над іншою землею, сонце йшло, і небо, все озорене й притихле, — це небо туги, в шпичаках зірок — така кохана“.

Проперекладаю Тобі далі, бо то — сіль цього вірша-поеми:

“Вона, тримавшись за Гермеса, йшла — у смертнім рам’ї плуталися ноги — така сполошена, покірна й ніжна. Уся в собі, як образ Все-Надії, не бачачи ні шляху, ні мандрівця, що поруч був, вона ішла в життя. Уся в собі. Наповнена по вінця холодним небуттям. Як овоч, повний солоду і томи, уся налита повнотою смерті, з таємною печаттю новизни. Була вона в цнотливості новій така недоторканна, стать її скидалась на вечірню юну квітку, а руки так од шлюбних втіх одвикли, що навіть обережний доторк бога вражав її, немов зухвала близькість. Це вже була не та білява жінка, що увійшла мотивом в спів поета, уже не острів шлюбного кохання, уже не власність будь-кого з мужчин, вся — мов розвіяні довгасті коси, мов випалі дощі, саможертовна, як просфора, поділена на всіх. Вона корінням стала. І коли бог зупинив її і з болем мовив “він озирнувся!“ — не збагнула мови, і тільки запитала стиха “хто?“

Ось це, Вальочку, Еврідіка. Тобто — Ти. А Еврідіка — суть поемки Рільке, її головна тема, така близька мені тепер, особливо після нашого не-побачення. Про той тяжкий день — 16 липня — я вже писав до мами, писав Тобі (за серпень), але листа повернули. Повторюю, Валю: бар’єр передпобаченнєвих принижень я не зміг подолати. І з кожним днем все тяжче мені на цьому світі, казав Вінграновський. Зараз я не певен (як і раніше), що ми побачимося. Думаю, варто наполегливо звертатися — в ГУИТУ МВД СССР, в ЦК і т. д., аби відшкодували Вам бодай дорожні витрати — бодай цю дещицю із наших обопільних великих втрат.

Дістав 20-21.7. тютюн і 100 гр. цукерок. Дякую. Вальочку, люба моя, повір мені — я не можу йти на побачення з Тобою (Тобою!), заплативши за зустріч самоприниженням, яке чомусь називають ритуалом. Отож, покладемося на Долю, довіримося їй.

Здоров’я дещо гірше. Обходить і серце, і шлунок. Добре ослабнув після одиночки, а відсутнісь овочів і тяжкий хліб даються взнаки. Працездатність моя різко впала. За цей час переклав “Мело, мело“ Б.Пастернака (більш-менш вийшло), “Час, господи“ (Herbsttag) Рільке — ніби незле. Дещо написав із своїх віршів. Дуже хотілося б мати оригінали віршів Каммінгса і “монолог“ Гамлета — в оригіналі. А вірші Камніц і Бахман поки не пересилай (трохи посиджу коло Рільке, може).

Просив би Тебе (а ні — то Марусю, може), аби передплатила на 85 рік мені видання Культури (індекс 71135), Наука и общество (71134), В мире науки (91310), Перспективы (71136).

Оце, мабуть, і всі мої прохання.

По 15-літній перерві перечитав “Записки из мертвого дома“. Думаю, про російський народ автор сказав більше, ніж усі, що писали до нього. Звичайно, подає він найкраще особу калічену, власне, те, що лишилося од особи по нищівній поразці. Але як пророк соціуму — Ленін має рацію — він ніякий. Бо що він міг написати про соціум, коли того соціуму не було й гадки. А хіба є? Колись мене вразили були слова відомого письменника (“безнадійно хоре суспільство“), я вважав їх за перебільшення, тепер думаю навпаки. У зв’язку з твором думав про стилістику: скільки дурниць понаписувано про неї. А найкраща вона — по-стендалівськи — коли її немає, коли це стиль цивільного кодексу Наполеона. Є лише лаконічність стилю. Іншого епітету стиль просто не має. Яка прекрасна мова героїв твору, яка влучна! Горянчиков згадує про “тоскливое, судорожное проявление личности, инстинктивная тоска по самому себе, желание заявить себя, свою приниженную личность в злобе, бешенстве — до омрачения рассудка, до припадка, до судорог. Так, может быть, заживо схороненный в гробу колотит в свою крышу. Тут уже не рассудок, тут судороги“. Досить цікаві міркування автора про ката. Але — коли порівняти це з роздумами Боссюе — то текст Достоєвського видається не дуже глибоким. Не аж такі й міркування його про пасіонаріїв (они, как быки, бросаются прямо вниз рогами — и ломают рога). У цілому — якщо автор і пророк, то в незмінній справедливості своїх прикінцевих слів: “Ведь надо уж все сказать: ведь этот народ, необыкновенный был народ... То-то, кто виноват!“ Уявляю собі цього чоловіка — в сірій із чорним куртці, з жовтим тузом на плечах, як він, ідучи, тягне ноги. Уявляю його братів по Іртишу, яких, як собак, прикували до стіни на багато років — людей, що відкладали своє життя на вічне потім, хоч те напотім обсипалося з могильного пагорба. І моя душа замовкає. Душа із себе вийшла, опроти себе стала і гірко-безутішно уголос заридала.

Як Ви відпочивали? Як вибули свої відпустки? Як святкували 80-річчя дєді? — найкращі йому зичення.

Ось і все, Вальочку. Пиши, моя люба. Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким.

Цілую Тебе, ясочко моя, Еврідіко моя. Прочитай бодай у Бажана цю поемку Рільке — і знай, що в Рільке все значно краще. Як там Дмитро? Напиши мені про нього, коли він того не може зробити сам.

     Вітаю сердечне рідних, друзів.
     Твій Василь
     1.8.84 р.

Прочитав книгу синолога В.Алексеева, Наука о Востоке, Наука, 83 р. Там є такий дивний образ: як яшма (нефрит, коштовний камінь) має свою власну температуру, так і добра людина: у спеку холодна, в стужу — тепла. Чи ж не славно? І ще таке: “Когда в сосуде пустота — он отзывается на звук, наполняешь его — и звук совсем глохнет“ — ось де велика доля мудрості Великого Дао(сизму).

Будьте ж мені! І прости мені всі мої гріхи безпровинні!