Про проект

Стус Live

Спецпроект

1984 рік у житті Василя Стуса "Розповім Тобі своє дитинство…" Еротика Василя Стуса "П'ятого березня я прибув на Колиму..." "В разі подальшого порушення режиму будуть судити..." "Вони пили, і мені в кімнаті один із них навіть помочився в чайник..." Коли "мовчанка є злочином" Вулиця Василя Стуса у Краматорську "Ідеологічні помилки" Івана Дзюби Валерій Марченко: не фанатик, не революціонер, не екстреміст Петро Григоренко – підзахисний Сахарова і Глузмана, захисник «ворогів народу» Світличний і Стус Пам'яті Алли Горської Голобородько: про Стуса і КДБ, Луганщину і Нобеля Винахідник водневої бомби, лауреат Нобелівської премії миру Що можна з прізвищем "Коцюбинська" Шевельов: хто тут "пособник фашистов"? 12 цілей життя донбасівця У Варшаві з'явився сквер імені Стуса Валентина Попелюх про Василя Стуса Стус Дмитро: "Василь Стус: відкрита книга біографії"
Стусове коло Д/ф Василь Стус. Феномен "суток" ТЕЛЬНЮК: Сестри, "Колимські конвалії" Живий голос: Василь Стус. Вчися чекати, друже... Живий голос: Василь Стус. Не побиваюсь за минулим... День независимости. Василий Стус Класики в моді Стуса читають бійці 93-ї OMБр Сестри Тельнюк, "Прощай Україно" (пісня) Валентина Попелюх на тлі сосон Живий голос В.Стуса Фільм Романа Веретельника Галини Стефанової і "Палімпсест" Сергій Проскурня, "Стусове коло" Роман Семисал, "Стусове коло" Сергій Мороз, пісні Марк Токар, "У цьому полі, синьому, як льон…" (СтусLIVE) Олексій Зарахович, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Оксана Цимбал, "У цьому полі, синьому, як льон" (СтусLIVE) Маріанна Кіяновська, Година сучасних авторів (СтусLIVE) Валентин Сильвестров, "Два вогні горять..." Новий Театр, "Стус" У цьому полі, синьому, як льон Стус, Литвин, Тихий: повернення в Україну Сергій Проскурня: "Відчуваю в собі силу змінювати"
Василь Стус, «Світання — мов яйця пташині» Любовна лірика Стуса Райнер Марія Рільке, «Сонети до Орфея» (переклав Василь Стус) Стус про два життя Тичини В.Стус: Не можу я без посмішки Івана… "Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури..." Переклад віршів Василя Стуса на російську В. Стус: "Не гнівайся, що я такий жорсткий. То вже, мабуть, у генах моїх — бути жорстким" (Лист до дружини) У психіатричці Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю" Василь Стус: "Церква святої Ірини" Артюр Рембо, "Моя циганерія", переклав Василь Стус Переклад віршів Василя Стуса на фінську Василь Стус, "Пам'яті Алли Горської" Усе для школи Переклади Стуса німецькою Переклади на вірменську Розпросторся, душе моя, на чотири татамі... Циганське романсеро Стус В. Зимові дерева Василь Стус. Веселий цвинтар

Василь Стус про Володимира Свідзінського: "Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю"

Свідзинський Володимир (8 жовтня 1885 – 18 жовтня 1941) – український поет, один з найяскравіших і найтрагічніших геніїв ХХ століття. "Поет мовчання", якого Василь Стус згадував поряд із Ґьоте і Рільке, перекладач Арістофана і Овідія, спалений НКВС у 1941 році. Поета називаають «внутрішнім емігрантом». Він не був репресований разом з іншими представниками «розстріляного відродження», став членом Спілки письменників, його квиток підписав сам Максим Горький. Проте виразною домінантою творчості є поетика мовчання. Василь Стус називав це «способом шляхетної герметизації власного духу», коли треба «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…». У жовтні 1941 року німецькі війська приближалися до Харкова, де жив поет. НКВС заарештували неевакуйованих мешканців міста, інтелігенцію, в тому числі Свідзинського, звинувативши його у антирадянській агітації. Радянська влада вела в’язнів на схід, а у селі Непокрите загнала людей у сарай, облила бензином і спалила. У вірші 1927 року Свідзінський пише: «В полум’ї був спервовіку і в полум’я знову вернуся». 

Василь Стус, "Зникоме розцвітання"

Що таке поет у чистому вигляді? Людина, що виривається із обмежень звичності: поневажає приявним і прагне утраченого й неосягненого. Козаки ставали кобзарями, вже не маючи змоги держати в руках грізної зброї. Гомер компенсував утрачений зір. Сучасний поет шукає самого себе — в тому обширі, яким він — завжди всупереч реальності — визначає простір своєї індивідуальності. Але, шукаючи іще себе, він губить і те, що має.

Край поетичної творчості, цієї своєрідної форми інобуття, насичений по території реальних утрат. Тут мазки художнього пензля значно жирніші: овал ефемерної злагоди духу видовжений тугою за життям, що стало вже неможливе.

Лікуючись на заспокійливих пігулках мистецтва, людина в поетові ніби самокомпенсується, але ця компенсація — всього лиш уявна. Духовне здоров’я, яке нам дарує творчість, є свідченням нашої недуги: ми призвичаюємось до наркотика. Рятуючи дух від однієї хвороби, ми наживаємо іншої, і куди більшої: віднаходимо замінники реальному життю і, призвичаївшись до цих замінників, губимо смак до нормального існування, перестаємо жити.

Виникле як своєрідна відрада і порятунок від злигоднів існування, мистецтво забирає нас у свій полон, все далі й далі відмежовуючи від життя. Збагачуючи, воно робить нас порожнистими. Ми перетворюємось на своєрідних анахоретів-схимників, яких облудна віра підтримує в певності, що в своєму духовному скиті вони добули абсолютну, чисту формулу існування.

Творити — чутися в клінічній ситуації.

Є чимало підстав сумніватися в моральності мистецтва. Всі його чесноти держаться на нереальній основі. Навіювана мистецтвом добра соціальна етика виводиться з позиції нашої повної безсилості перед життям, нашої, вже успокоєної, капітуляції перед труднощами існування. В мистецтві ми здобуваємо собі шанець самоприхищеності од світу. Для кожного поокремо — свій індивідуальний шанець, бліндаж (мистецтво вабить нас перспективою чисто індивідуального рятунку; так Господь Бог відпускає нам гріхи тільки в усамітненій молитві, проказаній пошепки). Тому всякі соціальні побудування мистецтва — щонайменше безглузді. Фігура оскарження — ось його правдива іпостась. Відшукування душевної рівноваги в стражданні, задоволення в горі і задоволення горем — ось його підступна мета. Гіркоту од життєвих невдач заступають радощі віри, осягнутої тільки духом.

Загроза повного розконтактування духовних конституцій — тих, що утверджує мистецтво, і тих, що витворює саме життя, — ця загроза, що існує вже не одну сотню літ, усе збільшується. Між ними виростає провалля, що є свідченням деградації людського існування. Ми — в проваллі теж. У спадному леті. І глиб чекає на нас.

Знедуховлена сфера чистої духовності, мистецтво, будучи навряд чи корисним загалові, для самого митця — смертельне. Бджола, випускаючи жало, помирає. Так і митець. І коли нам здається, що він не випускає жала, то тільки тому, що Господь Бог, втаємничуючи дар творчості, полюбляв евфемізми.

Творчість — то тільки гримаса індивідуального болю, а наша естетика — то естетика страждання, трохи потамованої муки. В культі страждання вся філософія мистецтва і вся його велич з таємничими феноменами катарсису (коли перед смертю люди вбирають чистий одяг, то в цьому народному звичаї маємо типовий випадок катарсису). Відучуючи нас жити, мистецтво навчає смерті. Оскільки світ нам усе дужче болить, мистецтво набуває доброти Платона Каратаєва, воно заспокоює стражденних. Оце і вся його соціальна місія. Решта — то тільки способи заспокоєння. Релігія — опіум для народу, казав Маркс. Мистецтво — це теж релігія і теж — опіум.

* * *
Але бром заспокійливого мистецтва найкраще приймати наодинці. І так його пив Володимир Свідзінський, для української поезії поет майже унікальний. Його вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода. Вони сповнені самих себе і ніби сотворені виключно для автора. Це просто знаки його особистої певності й самоутвердження. Вони — авторський засіб і авторська мета. Читаючи Свідзінського, можна піддатися враженню, що ці вірші існуватимуть і без читача: можете їх читати, можете — не читати, їм то чи не байдужісінько — адже вони стали часткою речового, предметного світу. Його поезії — то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолювався од світу. В системі його поетичного обширу читач виглядає як persona non grata. Його віра вречевилась у незрадний, недвозначний природний світ. А світ для Свідзінського — не тільки білий, він може існувати і без людей.

Така позиція Свідзінського — то тільки спосіб шляхетної герметизації власного духу і водночас — гойного його отілеснсння. В цій позиції — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником. По марності посполитих рушень духовності він відчув себе сиротою, якому хочеться утекти від оманливості жального, як монгольська стріла, прогресу. Утекти з почуттям злодія, грішника: він бо ж непомітно для стороннього ока затиснув себе в кулачок! А втеклому, поетові стало радісно розглядати на самоті свій незаконний діамант. Який же то прекрасний гріх — зупинятися якраз навпроти самого себе! Життя стало гріховним розгляданням себе, самопротистоянням, самоспогляданням (тому й читач може видатись за фіскала!).

Рятунок людини вже мислиться поетом тільки як самопорятунок і — виключно як самопорятунок: єдиний еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму — самовідданий індивідуалізм. Звідси й типові картини виобмеження й одноособовості:
туча з райдугою і громом,
з колотом, з чорноперим димом
повагом проповзла мимо,
як равлик зі своїм домом

Почуття свідомо набутої малості (самовименшення — як самоуточнення) дало поетові змогу сягнути глибин, доторкнутися коріння екзистенціяльного дерева; асоціальність допомогла йому віднайти міцні підвалини земної віри; його несучасність і одверта, сказати б, консервативність — порятували од облуди десятьох туманів сучасної йому ери. А попри все те — його мало не по матірньому сумовитий, виразно абстрактний (тобто дуже конкретний і чуйний) гуманізм, що дав йому відчуття дуже приповільненого темпу історії, більше вслуханого в себе, аніж у довкільні погуки, більше придовіреного статиці й успокоєнню, аніж спустошливим космічним швидкостям, — цей гуманізм точно провіхував царину його поденних клопотів:
день у день,
рік у рік,
повік
біля стовпчиків походжати
та співати жалливих пісень,
що зграбували тебе,
що ти не можеш забути,
що як же недобрим бути,
коли небо таке голубе.

Час ніби зупинився. Власне, струмування часу, хай там яке не бурхливе, поета майже не цікавить. Йому хочеться йти до джерел, до глибу, до суті, до першотвору, до сталої певності:
Не лічить літо сонячних годин,
нечутно дні спливаються в сторіччя.

Всюди у Свідзінського — цей уповільнений темп вікоти, де під вічним сонцем «стомлено ступає древній віл». Всі вишумування історії почезають. Всі нашарування сповзають, оголюючи звичне, якому повернено красу ваги й первісності:
Круг мене знов давно забутий світ:
картопля, бур’яни, сніпчана стріха,
між полем і городом легкий пліт,
за вітряком заходить сонце стиха.

З цим завуженим видноколом людині повертається найточніший смисл її існування, коли замість дуже складних, дуже аналітичних, дуже хитромудрих понять і забаганок постають невибагливі: небо, вода, земля, хліб, повітря, вогонь, хата. Складність, ніби шашіль, точить нашу душу. Вона спустошує нас. З нею ми втрачаємо цільність індивідуальності, наша духовна суть ніби розбивається на дрібні скалки взаємозалежних «я». «Я бачу те, що бачили віки» — це правдивий план поетового бачення. Він піддається чарам сталості, успокоєння, ваговитої дозрілості речей.

Для тієї віри, яку сповідає Свідзінський, досить найменшої, але обов’язково конкретної основи. Власне, ця малість і конкретність — то мало не єдині атрибути справжності. А масштабність, величність, гіпертрофія то вже лжа, то вже пустодійство, то вже небезпека самоошукання і самовтрати. То вже біда — як господнє наслання і вселенський гріх. Це успокоєна філософія потужної біблейської етики, її врівноважений стверділий зміст.

Людина у Свідзінського — це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені, для людини тут залишено невеликий, може, навіть применшений масштаб. Людина Свідзінського стоїть водноряд із деревами, горами, світаннями, водами. Але — не далі цього ряду, ані на крок — попереду. Ця скромність ув оцінці людської ролі в світі тільки побагачує радість од цільного поганського світобачення, тільки побільшує гуманістичну віру в зрідніння людини з природою, віру в спорідненість живих душ.

З його віршів добувається ціла система філософії людини та її життя. За Свідзінським, смисл людського існування незводимий до одноістинності, однонапрямковості. В ньому є якийсь захований у собі самосмисл, котрий просто неможливо добути розумом. Логічні гіпотетичні конструкції цього смислу радше обертаються на його карикатуру. Людина має подвійну сутність. З одного боку — це виділена з живого світу особа, з другого — частка природи, слухняно підвладна законам усесвіту. З одного боку — активна, націлена в одномету сила, з другого — сила, схована в собі, втаємничена, покірна волі матері-природи. Задерикуватий, самовпевнений розум — і втишена, заслухана в собі чуттєвість. Власне, це два різні способи контактування зі світом: перший — то контакт на віддалі, зв’язок, ускладнений і ослаблений посередництвом логічних гіпотез, а другий — то вже симбіоз, майже невіддільне існування, точніше — існування цілим усесвітом, не поділеним на співборні сили. Розум, цей інструмент самоподвоєння людини, її самоусвідомлення й самооблуди, орієнтує нас у світі тільки приблизно. До того ж він зупиняє ріст нашої духовності, оскільки претендує на роль її універсального замінника. Прасмисл розуму — прагнення оволодіння. Розумове пізнання світу — дуже поганий сурогат такого оволодіння. Пізнане розумом лишається непізнаним для людини, воно не стає її здобутком. Розумове пізнання — це щось гірше, блідіше, слабше за уяву про смак райського яблука, скуштованого біблейськими прабатьками.

Заступивши собою нашу біогенетичну сутність, розум притінив її. Навіть більше — паразитуючи на ній, він зробив її рудиментарною. Людина, віддана чуттєвості, існує в здоровому природньому ритмі, рівномірно виростаючи по всій своїй екзистенціяльній поверхні. Розум же, дуже небезпечний концентрат нашої духовності, спонукає нас до спустошливої інтенсивності, екзистенціяльної плиткості чи й екзистенціяльної сурогатності, перерваності, квантовості, одноцільності, зменшення площі зростання.

Розум і почуття — одвічні протагоністи. Коли розум провокує нас постійною революційністю, то чуттєвість нейтралізує цю негуманну революційність своєю гойною консервативною масою. Власне, чуттєвість ніби мстить розумові за його аморальну революційність. І це тільки побільшує вади його активності. Розум тоді починає метатись, він, ідучи на якийсь компроміс із чуттєвістю, починає зраджувати собі самому. Створюється ситуація постійної кризи. Спонукаючи людину до певної мети (яку, зрештою, він і прояснює), розум відшукує якийсь засіб до її осягнення. Але кожна визначена розумом мета дуже вже приблизна: вигодуване чуттєвістю бажання, тьмяне і незбагненне в своїх мацаках, ніяк не збіг із задоволенням од осягнення мети. Задоволення маліє, поки не зникає зовсім. І тоді створюється враження різносистемності бажання і його задоволення. І тоді — тільки на цей раз ніби узаконені усвідомленням неосяжності справжнього задоволення — виникають сурогати задоволень. Схильний до компромісів, розум іде на свідоме збіднення раніше визначеної мети — аж до розчинення мети в засобі, аж до повного ототожнення їх: хай і синичка, зате в жмені! А ця змінена мета, що, власне, стала інометою, будучи навіть здійсненною, залишає на екрані нашого бажання нашу ж таки подобу стражденного Нарциса. На його обличчі — вираз незадоволення, звична гримаса звичного людського автопортрету.

Заховане в підсвідоме, наше таємниче бажання починає існувати ще відчуженіше від нас. Раніше ми знали, що хочемо, але не знали чого. Тепер ми тільки здогадуємось про існування цього хочу. Хочу — в нас і — без нас. Ми стаємо ще більшими рабами свого бажання. Колись ми були рабами в клітці. Тепер — ми раби без клітки (клітка лишилась, але ми втратили відчуття її). На нас ніби набігає хвиля божевілля. Нам треба повернути свідомість того, що ми в клітці, інакше нам не минути сказу. Але рухаємось ми в протилежному напрямі — нас веде розум. Цілком зневірені, ми ступаємо в слід того, хто має мужність вести (для нас, зневірених у будь-яких дорогах, поняття правдивої путі тепер уже не існує). Отож, сліпо йдучи за розумом, ми переконані тільки в єдиному: виходу — нема, радості зустрічі зі світом немає. Озброєні розумом, ми виходимо з цього світу, як полонені з оточення. Наш теперішній контакт зі світом — це уникання, поминання смертельної для нас зустрічі. Тільки так можна зберегтися, адже мости назад — давно попалено.

Людині, що відчула власне сирітство і неприхищеність у світі, стало важко під зголоднілим небом, від якого бозна-чого можна чекати і яке бозна-чим можна задобрити. І тоді вона вдаряється у втьоки — од світу і од себе. Дар екзистенції, такий звичний у досвідомому, біологічному стані, сьогодні, на світанку прозріння, через свою незбагненність обернувся тягарем. Життя приневолило людину до шукань, які, ставши самометою, нарешті відкрили перед поверженою вірою шлях до самовтечі. Майже всі існуючі форми життєвих виявів були такою самовтечсю. Всілякі наші служби, обов’язки, права, закономірності, логіки, необхідності — це штучні линви, по яких ми ходимо, набуваючи бодай дещицю потрібної самовпевненості: у такий спосіб ми прагнемо позбавитись почуття власного сирітства в природі. Це ж, нічим не знищуване почуття сирітства в природі, є причиною одного з найбільших комплексів неповноцінності так званої цивілізованої людини.

Людина завжди мусить відчувати єдиний обов’язок — бути вдячним сином землі. Справляти свій земний обов’язок, тобто бути вірним самому собі, ще точніше — тим земним силам, які в тобі закладені.

І, може, ця розлита поетична філософія Свідзінського особливо значуща для нас, людей середини 20 ст., коли крах гуманістичних конструкцій розуму вже не раз значили факти історії, ті факти, коли доведена до свого логічного кінця та чи інша гуманістична теза доходить своєї протилежності, обертаючись на бездушну, людиновбивчу, катастрофічну для світу силу.

Розум перетворився на ракову пухлину нашої духовної конституції. Це найдовершеніший орган нашого духовного атрофування і нівеляції, універсальне знаряддя нашого самозасліплення, він наш самополон і наше самознищення.

Безсилі імпотенти-інтелектуали, ми претендуємо на гріх батьковбивства в нас і довкола нас. Процес нашого самовмирання стає злочинним. Нарцисизм стражденного злочинця — ось та гримаса нашого вертепного розвою-дійства, для якого розум править за режисера!

Замкнені у в’язниці задушливої самосвідомості, ми атрофуємо сили наших біогенетичних бажань. Наш онтогенез несе на собі прокляття зрадженого нами філогенезу. Свідомо зрадивши власну природу, ми несвідомо зробили найбільшим своїм ворогом самих себе (але самих себе, вже втрачених для себе). Тепер, зраджені собою, ми отруюємо себе продуктами власного розпаду. Як коні із вогненними гривами, що відчули в собі наглу смерть, ми пробуємо врятуватися од цієї межової ситуації під крилом облудливої віри в один з найбільших самогіпнозів — рух. Ця облудлива віра в рух як панацею од смертельної недуги, зветься прогресом. А прогрес фактично є тільки нашим самопроминанням, самоспустошенням.

Навколишній світ, що був для нас храмом, якого, здавалось, ніколи не торкалась людська рука, перетворився на будову, споруджену за проектами маловигадливих архітекторів. Світ, що втратив у наших очах — довершену цільність, набув якихось катастрофічних форм. Марко Проклятий, Марко Товкущий — ось ті знаки народної самосвідомості, що позначають наш стан.

Втративши всі прерогативи об’єкта, ми не доросли до суб’єктивності. Навпаки — з посиленням темпу руху ми все дужче самоприменшуємось, і, може, темп цього руху прямо пропорційний темпові нашого змізернення. Це самоприменшення є єдиний вихід із критичної ситуації: ми уникаємо загрози бути знищеними катастрофічною світобудовою. Дисгармонійна, з гіпертрофією інтелекту, наша людська свідомість тільки світає в нас — світає, розпливаючись жовтою плямою божевілля. А світання показує, що сподіваний день наш буде дуже нерадісний.

З гримасою болю в обличчі, осяяному спалахами грядущого настрашливого дня, ми запізно здогадуємось, що в нашому досвідомому біологічному стані було куди більше епічної «суб’єктивності», аніж тепер. Адже тоді в нас, ще не виділених зі світу, глухо гуділа ціла природа. Вона акумулювала нас своєю енергією, яку ми мали, хай і не відчували себе її власниками. Це був той винятково шляхетний дарунок, про який навіть не здогадуються. З жахом ми зрозуміли, що всі ріки історії течуть назад. Зрозуміли тоді, коли вдіяти вже нічого не можна. Інерційний рух, безмежно більший за нас, хоч і витворений нами, пойняв нас своїми плесами, мов непотрібну тріску. Так ми стаємо жертвами своєї історії, своїх діянь, жертвами самих себе. Ми — жертви і водночас — кати. Обоє обезволені, обоє — нещасні.

А розпад духовності, призбираної для нас природою, процес згасання людини в людині ми боягузливо звемо історією людського суспільства. Ми ще удаємо, ніби етика нам непотрібна. Але при цьому — бодай деякі з нас чують за собою кучугури екзистенціяльного страху, провини, гріха. Позаду — вікові злочини, яких уже й не спокутувати. А що — попереду?

* * *
При читанні Свідзінського створюється враження, що етика, властива долюдському світові (особливо ж — рослинному), тільки ця етика й людяна. Етика ж власне людського суспільства змінювалась тільки в спадному напрямі. Етичний потенціял, набутий в долюдський період, цілком витрачений в ході людської історії. Може, й інакше: якийсь розвиток є, але йде він нелюдськими шляхами.

Коли відшукувати композиційний центр поетичної світобудови Свідзінського, то він — у любові до світу. В такій любові, яка стала синонімом існування, його другою назвою. Жити — любити. А любити — значить піддатися владі позалюдської (тобто незбагненної людським розумом) гармонії природніх стихій. При такій позиції людини в світі останній перестає бути ураженим. Він одразу ж постає здоровим, могутнім, добрим, теплим, самодостатнім:
Цвітуть верхи кущів за кам’яну ограду
ідуть ряди кущів на дальні межі саду.

Саме так: сад має свою державну територію. У цьому світі кожне дерево — незалежне, своє, виразне. Щоб бачити цей світ — може, треба й перетворитися на двійко вдячних очей, повних сльозами вдячності. А щоб у такий спосіб дивитися на світ, треба втратити щодо нього будь-який практичний інтерес. І тут насамперед слід говорити про пейзажі Свідзінського. В них-бо — найбільше од автора. Тут його духовність просто розкошує:
Як тихо тут: земля і сонце!
Уже ліщина попустила
свої світильники довгасті,
і крихко розцвітає ряст.
Як мирно тут: тобі на руку
упала скакавка плеската,
в воді озерець джерелянки
кують задуму лісову.

В пейзажах Свідзінського, подекуди просто геніальних, світ оживлений і одушевлений за настроєм краси і добра. Здається, що ця краса і добро були законопокладені при виведенні світу — вже в перший день творіння. Маємо в цих пейзажах виняткову чистоту первісності, нічим не заплямленої, майже такої, яка існує не для людини, не в її визорі, а сама по собі. Це краса іманентна, краса світу, бачена по той бік людських забобонів і так званої величі людської (ми, каже Свідзінський, найменші діти землі, втомленої любов’ю).

В цьому лагідному овиді Свідзінського світ і людина почуваються єдиночинними. Людина в світі поета не має жодних тобі комплексів неповноцінності, жодних відчужень — все це існує так, як існувало до Адама і Єви, до їхнього первородного гріха. Природа Свідзінського не стужіла за людьми, вона їх просто не потребує — своїм високим правом старшої, давнішої, мудрішої. Вона сама є творцем краси. Ця власкавлена очима зичливця природа ані ображає нас, ані на нас не має образи. Пейзажну лірику Свідзінського ніби пише сама природа. Пише рукою людини, задоволеної своєю малістю, плеканої власною самодостатністю. Світ Свідзінського — увесь вощаний, медовий, росяний, обважнілий, волохатий, як джміль. Все у Свідзінського йде першим, чітким, виразним, єдиним планом, як удруге сотворений самосвіт.

Поетичний край Свідзінського підпорядкований своїм законам, відкритим не осмислюванням, а чуттєвим згадуванням, прозрінням, інтуїтивним осяянням. Проти узвичаєного розумом лжесвіту цей світ дуже простий, ніби звільнений од складності авторським волюнтаризмом. Він самореставрований через автора, якому ходить про утвердження його в чітких параметрах життьової віри:
Ключами кличуть журавлі,
і сонце в ключ кипить,
а ніч не журиться нічим,
і над колодязями тьми
підносить журавлі зірниць.

В гомонізованому світі Свідзінського все тверде й жорстоке. Правда, це передусім жорстокість визнання власної малості, щось од почуття фаталізму людського існування, почуття, пом’якшеного і рятованого свідомістю того, що Життя — більше за існування людини. Тут є жорстокість, викликана відчуттям безсмертності природи — формули невеселого оптимізму спроневіреної соціальним світом людини:
веду рукою — ніч пуста,
кругом — дерзкий бур’ян.
А рано сонце в ключ кипить,
ключами й журавлі,
і тільки легкий знак таїть
туга кора землі.

Світ Свідзінського, радісний своєю купністю, силою, ваготою — це світ поганський. Він розкошує і не втішаючись. Розкошує і в горі, і в радості — розкошує однаково. Він такий же прекрасний у житті, як і в смерті, дуже живий при сконанні і конаючий у розповні молодого цвітіння («зникоме розцвітання», як геніально каже поет). Цей древній і малорухливий світ вивищується над нашими емоціями його прийнятності: в цьому світі життя врівноважене смертю, а чистий план цієї рівноваги — сонна зрезигнованість («сон і тлінь») — позаякісна, позаатрибутивна, позасутнісна, невиявна, як вічність. Вона могутня своєю німотою, незадуманістю, самонаповненістю і невиявленням. Це кругла, купна себенаявність існування, як успокоєння життєсмерті. Тут немає ні часу, ні простору. Тут усе міниться безнапрямково, власне, напрямки зміни не викликають суб’єктивного зацікавлення — народжуватися чи помирати, спрощуватися чи ускладнюватись, більшати чи маліти — байдуже, або навіть усе одно: зміна стану не порушує тотожності. Мало не так, що мертвий і живий — одне і те ж. Окрім цього, всякий вихід із сталості можна поціновувати як самоволю себе-деміурга, позбавленого бажання. Отже, й самоволя — без бажання. Вона — як природний імпульс, як свідчення існування, чистий знак життя.

Споєність тишею, узвичаєністю, збагненністю виявляють рівень усвідомленого чуттям індивідуального безсмертя світу; безмежного макрокосму, як великого тебе; вічного, як твого індивідуального все- і навікивпокоєння. Ти, осібність, розіндивідуалізований цим світом: ширма, що була створена людьми і відділяла їх од світу, впала, розгородивши територію індивідуального «я». Я — це тільки частка всезагального, частка, загублена у всезагальному і розчинена в ньому. Я — тільки добрі очі великого самоспоглядального світу, великого Нарциса, чиє самомилування є радше свідченням внутрішнього здоров’я і душевного гаразду, аніж етичним ґанджем.
В руці ледь-ледь колишеться удильно,
гарячий вітер в бересті шумить,
на глибині проходить риба звільно,
латаття спить, як пам’ять серця спить.
І сонний блиск ласкавої блакиті
під хмарами ясніє в глибині,
і чашечки латаття піврозкриті
про дива дня розказують мені.

Добра людська осібність поезії В. Свідзінського ніби існує на виключно біологічному рівні і так само втримується такою ж біологічною вірою, стомливою забутою знаністю світу, а ще більше — почуттям упокореної виобмеженості:
і глухо так мої минають дні,
неначе я живу на дні морському.

Це позиція поєдинчого людського болю в вимерлому світі. В цій робінзоновій самоті, де поет цілком приживився до дерев («і так живу, мов придолинний цвіт — без розмислу, без дум і неспокою»), можна куди легше вивільнити свою душу з-під тягаря індивідуального болю; забутися, непомітно для себе загубитися в великому дружньому колі дерев і трав і вже в такий спосіб спекатись спогадувань про катастрофу минулого і гірке сьогодення:
А йдім же, любий, в темне муравище,
що серед бору, в виярку дрімучім
під соснами. Коли б ти тільки знав,
якого в нім печерок та яскинь!

Тільки в цій духовній яскині, захованій між дрімучого виярку, — територія нормального поетового існування:
Я посвічу в них свічі незліченні —
і сяйво бризне... Ні огидних слів,
ні погляду ворожого! Де глянеш —
подушечки атласові лежать.
Обійме сон — і мирно ти заснеш.

В цих мандрах людини з білим мурашком по яскинях буде якась нетривала відрадна мить прихищеності од людей, мить самосховання як мить існування.
Кругом
осиковий поставлю частокіл.
Пристрітища, урочища, уроки
нас будуть сторожити од людей.

Коли ж у Свідзінського виникають якісь довірливі контакти з людьми, то це насамперед контакти з дитиною, матір’ю, коханою. Але й ці його контакти з живими мало чим різняться від контактів з мертвою природою — і там і тут маємо тільки прагнення братства стражденних, де тримаються купності хіба що задля гойного хору спільного тужливого голосіння.

Всяке нещастя, горе, страждання для Свідзінського неоскаржливе, імперсональне, це швидше Боже наслання, і тому його слід перетерпіти, як нагірню волю. Отож, на злигодні не слід і нарікати, хіба що в тихій сповіді розказати про своє побратимові в горі: «листок на холод скаржиться листку» (додати слід, що побратимів у горі, окрім мертвої природи, у Свідзінського нема: він і в стражданні такий же індивідуаліст, як і в радості).

У ньому є щось од християнського впокорення фатумові, од такої психології, що призвичаює людину бути завжди лише об’єктом і в такий несвідомий, даний без індивідуального зусилля, богодарчий, припадкове офірований природою спосіб непомітно побагачувати свою суб’єктивність.

Завдяки цьому християнському впокоренню відкривається якийсь просвітлений смисл життя і смерті: кожна з цих крайніх точок нашого існування має чи не однакову пересторогу і благісність. Може, так, що життя і смерть — чи не ідентичні. Ось чому час квітування ніби пронизує смертну годину:
О час небесного спокою!
Твоєю легкою красою
як жадно упиваюсь я!
Як у тонке твоє палання,
в твоє зникоме розцвітання
ввіллялася б душа моя!

Великий індивідуаліст, Свідзінський прагне втратити свою індивідуальність — вималіти до останку, щоб, зникнувши на випростореній неокраїй території фізичного світу, «засвітитися самому од себе». Тобто, все втративши, можна бути певним, що великий світ — без будь-якої решти — повністю повториться в тобі, не перестаючи від того залишатися герметичним «світом у собі», невиводимим із своєї круглості й великості. Відчуття втрати гоїться незмірно більшим відчуттям набутку. І поменшене в такий спосіб горе починає розкошувати на безмежній території задоволення. Це надає поетовим відчуттям теплоти страдника, розневоленого пасеїста. Призвиклий до великого світу, Свідзінський чує, що із самим собою він зжився так само ґречно, як зживається із собою давно обжитий світ. Він досяг повного збігу себе-сущого й себе-виявлюваного. Це вже точна соціальна поведінка сучасної цивілізованої людини (а Свідзінський — справжній homo sapiens української поезії) — маємо в нього високий індивідуалізм та егоїзм, такий, як індивідуалізм тополі, що окрай села, як кам’яної баби в степу, як чорногуза у березі. Я ситий і своєю повнотою, я причетний до громади — своїм життям. Це було дуже точне відчуття самоцінності існування, коли високий смисл екзистенції трохи скидається до гри, коли навколо тебе створюється те егоїстичне коло, що, взяте якраз у масштабі самозадоволення, існує як усе- і всіхзадоволення. І це — плоди усамітненого згорьованого існування поета, що, схилений, як билинка, до землі, піддався силі, але не зрадив собі. Він бо і повержений залишився собою, лишившись гірким докором тим часам, що знецінили, а потім просто заборонили найвищий людський смисл — смисл осібного існування.

Отож, з цього погляду вірші Свідзінського — не тільки акти самозадоволення, вони — й знаки самопорятунку, самоспасіння. Знаки на шляху оголення власного болю, болю, прихованого од людських зурочень. Навіть найрідніший, найближчий людський окіл йому обтяжливий або просто вчужений:
Ось милий брат мій віддаля,
мене гукає в неспокою.
Ні, не озвуся, потаю
задуму й самоту свою
і те, що зріло самотою.

Йому ходить тільки про те, щоб уберегтися в рівновазі — бодай це буде рівновага збайдужілої в своїх цнотах самоти. Це психологічна домінанта його відчуттів. Світ помінився в його визорі. Той, справжній, що гуркотів навколо із завзяттям небачених у світі революціонерів і заляканих революціонізованих, був для нього якоюсь ефемерією. Єдиною реальністю для поета був його внутрішній світ, виболілий по нічних безсоннях. Природньо, що в цей світ не раз входили тіні потойбічні. І тоді поетові чуття терпли од крижаного повіву реальності:
Ніч владною рукою
мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки,
там холодом північної роси
торкаються мене невидні руки,
і з темряви, з Великої розлуки
звучать давно завмерлі голоси*


*Дивно, як ці вірші були надруковані в ... 1940 році — адже за такі вірші стріляли. Але хто знає, як закінчив поет своє життя?

Так бувало не часто. Поет свідомо оберігав свою поетичну хижку, він зашторював вікна, аби не чути жалких вітрів великих сталінських п’ятирічок. Заляканий новою ерою в розвитку всього прогресивного людства, ерою, що відстрашувала кожного інтелігента і в кожному з них будила почуття власної вини і власного гріха (адже для цієї ери справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою; отож і не дивно, що інтелігенти були винищені майже до пня), поет повертався обличчям до природи, спиною — до так званого цивілізованого суспільства. Повертався туди, де
ласкавий мир в вечірньому промінні,
ласкавим світлом дихає ясмин,
і двох тополь високих довгі тіні
переросли верхівками ослін.

Тут — його радість і впокоєння. І вже звідси всілякі випадкові неоковирні імітації живої природи здаються йому щонайменше незручними. Камінне громаддя міста — для природи незбагненне. Це тільки несмак — більше гидкий, аніж відстрашливий. Для хлопчика (найточніша точка зору Свідзінського!) літак це тільки залізний жук. Навіть — не залізний птах Апокаліпсису, а — жук! Яблуня поставилась до появи цього жука зверхньо і навіть легковажно — настільки все це незначуще проти її гордої всеможної природної сили.

В масштабі поетового світобачення всяка неорганічність та імітація — тільки несмак. Ось «дивні постаттю звірі» подивляють міське громаддя. Вони
на скелях розлягаються,
і перед себе лапи витягши,
кладуть на них гриваті голови
і чола, повні темних дум.
І цілу ніч лежать, зітхаючи,
на дальнє місто видивляючись,
і на хребтах їм, проти місяця,
вилискує зловісно шерсть.

Природа гідно протистоїть наступові потворства. Вона занадто могутня, щоб серйозно ставитись до революційних перетворень маленького гномика, який, ховаючись за торосами власного жаху, уявив себе — гримаса почуття неповноцінності — вінцем природи. Не менш вона і довірлива: їй ніяк не